Сол Вайнтрауб зітхнув, поправив окуляри і здався. В його вже добряче посивілій бороді ще збереглося кілька темних пасом. Він прикрутив ліхтар над ліжечком немовляти і підсунувся на стільці у центр кают-компанії.
Консул і собі пригасив решту світильників і долив кави тим, хто забажав. Сол Вайнтрауб говорив неквапом, підбираючи слова і фрази, тому вже незабаром лагідний тон його історії злився з тихим гудінням та плавним перевальцем буєра на північ.
Сол Вайнтрауб із дружиною Сарою раділи життю ще до народження доньки. Із появою ж Рахілі їхній світ максимально наблизився до ідеального.
Коли дівчинку зачали, Сарі було двадцять сім, а Солові — двадцять дев’ять. Про терапію Поульсена вони навіть не замислювалися, оскільки не могли собі її дозволити, проте навіть без неї подружжя розраховувало ще на п’ятдесят років здорового співіснування.
Все своє життя вони проводили у Світі Барнарда, одній із найстаріших і водночас найменш цікавих планет у складі Гегемонії. Батьківщина Сола і Сари входила до Всемережжя, яке насправді мало важило в житті пари. Часто подорожувати телепортами їм було задорого та й, правду кажучи, не дуже хотілося. Сол щойно відзначив своє десятиріччя на посаді викладача історії та класичної античності в Університеті Найтенгельзера[138], де, крім усього іншого, ще й досліджував проблему етичної революції. Найтенгельзер не вирізнявся розмірами, і навчалося в ньому не більше трьох тисяч студентів. Зате в науковому світі його репутація вартувала чимало, і саме цим університет приваблював молодь з усієї Мережі. Основним наріканням місцевого студентства було те, що Найтенгельзер і навколишня громада Крофорда становили острівець цивілізації в океані кукурудзи. І правда ж — від столиці тераформованої планети — міста Буссар його відокремлювало три тисячі абсолютно рівнинних кілометрів, повністю відданих під сільське господарство. Тутешньому населенню не довелося вирубувати ліси, скопувати гори та пробивати тунелі в скельній породі, щоби порушити одноманітність кукурудзяних та бобових, кукурудзяних та пшеничних, кукурудзяних та рисових полів. Незадовго перед заколотом Ґленнон-Гайта і власним звільненням у Найтенгельзері нетривалий час викладав поет-радикал Салмуд Бреві, який, телепортнувшись на Ренесанс-Вектор, заявив своїм друзям, що округ Крофорд, що у Південному Сінзері, є Восьмим Колом Марнотності і найдрібнішим прищиком абсолютної дупи Всесвіту.
Але Солові й Сарі тут подобалося. Крофорд, у якому мешкало щось із двадцять п’ять тисяч душ, міг вважатися реконструкцією шаблонного містечка Середнього Заходу Америки дев’ятнадцятого сторіччя. Широкі вулиці повністю перекривали розлогі крони берестів і дубів. (Барнард був другою колонією Землі поза межами Сонячної системи, відтак заселяли його за пару сотень років до винаходу рушіїв Гокінга та Гіджри, коли зорельоти-«ембріоносці» мали велетенські розміри.) В будівлях Крофорда прочитувалася різна стилістика: від ранньої Вікторіанської доби до Канадського відродження готики, але всі вони виглядали однаково — білі віддалені оселі на бездоганно підстриженому моріжку.
Корпуси самого університету були збудовані в ґеорґіанському стилі[139] — споруди з бурякової цегли та білими колонами по периметру овальних газонів-толок. Кабінет Сола розташувався на третьому поверсі Плахер-Голлу, найдавнішого будинку академмістечка, і тому взимку він міг розглядати складну геометрію газонів унизу, розкреслену голим гіллям дерев. Солу подобався крейдовий пил і запахи старої деревини в аудиторіях (аромат, що не змінився від часів, коли він тут уперше ходив першокурсником), а також свій шлях нагору по стоптаних до виямків двадцятьма поколіннями студентства сходах, який він цінував від щирого серця.
Сара народилася на фермі, що знаходилася на півдорозі між Буссаром та Крофордом, і захистила свою дисертацію з теорії музики за рік до того, як Солові присвоїли ступінь доктора. Сара була життєрадісна й завзята, чим компенсувала певну невідповідність загальноприйнятим стандартам вроди, і цей свій шарм вона зберігала у зрілому віці. Два роки Сара провчилася в іншосвітті, в Університеті Нового Ліона на Денебі-Драй, але досить швидко засумувала там за рідною домівкою: на чужій планеті надто різко сідало сонце, коли її перехвалені гори ніби щербатою косою відсікали світло. Вона ностальгувала за Світом Барнарда, де надвечір’я могло тривати кілька годин, а тамтешнє сонце висіло над обрієм, наче величезна припнута повітряна кулька червоної барви в небі, що поступово густішало в ніч. Їй стало бракувати бездоганної рівнини, де вона маленькою дівчинкою, визираючи зі своєї кімнати на третьому поверсі з-під крутого фронтону будинку, могла бачити, як на відстані п’ятдесяти кілометрів із-за вкосиченого волоттю кукурудзяного поля наближається бразолійна запона бурі, підсвічена розрядами блискавиць. А ще Сара сумувала за рідними.
