Гіперіон полностью

У своїй дисертації Рахіль писала про артефакти іншопланетного походження і періоду до Гіджри. Три стандартні роки Сол і Сара тішилися лише з випадкових доньчиних гостин, за якими йшли слабкі повідомлення «світлом+» із екзотичних планет, розташованих в околицях Мережі, але поза її межами. І вони чудово знали, що під час роботи над дослідженням експедиції заведуть Рахіль далеко в загумінкові світи, де час-у-борг поглинатиме життя і спогади про тих, хто залишився позаду.

— І де, хай би він сказився, цей клятий Гіперіон? — спитала Сара в Рахілі під час її останніх канікул перед відльотом в експедицію. — Назва ніби в якогось продукту для домашнього господарства.

— Ма, це дивовижне місце. Предметів нелюдського походження там більше, ніж деінде, крім хіба що Армагаста.

— То чому б не відправитися на Армагаст? — спитала Сара. — Це всього-лишень пара місяців від Мережі. Тим паче якщо Гіперіон на другому місці?

— Туристи ще не так унадились на Гіперіон, — спробувала пояснити Рахіль. — Але навіть там уже поступово перетворюються на проблему. У людей із грошима тепер в моді подорожувати на планети, віддалені од Мережі.

— То ти відправляєшся у лабіринти чи до так званих Гробниць часу? — раптово схриплим голосом поцікавився Сол.

— До Гробниць часу, тату. Я працюватиму з доктором Меліо Арундесом, котрий знає про них більше всіх живих на світі.

— А там небезпечно? — спробував якомога спокійніше говорити Сол, але все одно відчув надрив у своєму голосі.

— Через оту легенду про Ктиря? — всміхнулася Рахіль. — Ні. За два стандартні століття ця байка нікого навіть не потурбувала.

— Але ж я бачив документи про злигодні часів другої колонізації… — почав був Сол.

— І я теж їх бачила, тату. Тоді ще ніхто не знав, що крупні особини скельних вугрів на полювання сповзають із гір у долини. Можливо, від них загинуло кілька людей, от решта і запанікувала. Ти ж у курсі, як народжуються легенди. Крім того, всіх скельних вугрів винищили мисливці.

— Але там не можуть приземлятися космічні кораблі, — далі правив свого Сол. — І до Гробниць треба йти під вітрилом. Або діставатися пішки. Або ще якоюсь єрессю.

Дівчина розсміялася.

— Раніше пілоти недооцінювали вплив антиентропійних полів, тому справді сталося кілька нещасних випадків. Але зараз туди літають дирижаблі. І в північних узгір’ях збудували великий готель під назвою «Твердиня Хроноса», де за рік буває кілька сотень туристів.

— Ти теж зупинятимешся там? — спитала Сара.

— Якийсь час. Мамо, це так захопливо.

— Сподіваюся, не настільки аж, — відказала Сара, і всі посміхнулися.

Впродовж чотирьох років подорожі Рахіль (а для неї — всього лишень кількох тижнів кріогенної фуги) Сол зрозумів, що сумує за донькою сильніше, ніж якби вона працювала у такій самій недосяжності, але не покидала Мережі. І вже сама думка про те, що вона летіла геть від нього на швидкості, яка перевищувала швидкість світла, огорнута штучним квантовим коконом явища Гокінга, здавалася неприродною та зловісною.

Роботи подружжю вистачало. Сара покинула сферу музичної критики і зайнялася місцевими проблемами захисту довкілля, зате Сол переживав чи не найгарячковіший період свого життя. В нього друком вийшли друга та третя книги, і якраз друга — «Екстремуми моралі» — викликала такий розголос, що її автора повсякчас хотіли бачити на різноманітних конференціях та симпозіумах в іншосвітті. Кілька відряджень Сол провів на самоті, під час кількох інших товариство йому складала Сара. І хоч їм обом в ідеалі подобалося мандрувати, реальний досвід, у якому поступово зблякло враження від дивної їжі, чужої сили тяжіння та світла інших сонць, призвів до того, що Сол усе більше проводив часу вдома за вивченням матеріалів своєї нової книги, у разі потреби відвідуючи конференції віртуально, з допомогою університетської системи голографічного інтерактиву.

Минуло майже п’ять років після відбуття Рахіль у свою експедицію, коли Солові наснився сон, що змінить його життя.

Він снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки з невеликі секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю, крізь яку падали снопи червоного світла. Час від часу в сутіні зліва чи справа Солові ввижалися деякі речі: то пара кам’яних ніг, які пнулися в морок угору ніби масивні будинки, то щось схоже на кришталевий скарабей, який крутився недосяжний над ним, а нутро його горіло холодним огнем.

Нарешті Сол зупинився перепочити. Далеко позаду, здавалося, шуміла пожежа, в якій, напевно, горіли цілі міста і ліси. А попереду мріло світло, до якого він власне і йшов — два овали густо-червоної барви.

І коли чоловік вирішив змахнути піт із чола, всеосяжний голос мовив до нього: