Проте назвати Рахіль до оскомини слухняною дівчинкою не випадало. У п’ять стандартних років вона ретельно постригла волосся своїх п’яти найулюбленіших ляльок, а потім мало не під корінь обрізала його і собі. У сім їй раптом здалося, що гастарбайтерам, які обжили ветхі будівлі у південних передмістях, бракувало поживних харчів, тому вона спорожнила всі комірчини вдома, холодильники, морозилки та синтезатор-банки, вмовила скласти їй компанію ще трьох друзів і пороздавала місячний запас їжі, який коштував кількасот марок.
У десять років Рахіль вирішила втерти носа Куцому Берковіцу і спробувала видертися на маківку найстарішого береста в Крофорді. Вона піднялася на сорок метрів, до вершини лишалося метрів п’ять, як під нею підломилася гілка і вона впала з двох третин висоти дерева. Повідомлення про це прийшло на комлог Сола, коли він саме дискутував про моральні наслідки першого ядерного роззброєння на Землі. Без жодних пояснень він прожогом дременув з аудиторії і біг усі десять кварталів до медцентру.
Рахіль зламала ліву ногу, два ребра, проколола легеню, і ще в неї тріснула щелепа. Коли в палату ввірвався Сол, вона плавала в реабілітаційному розчині поживних речовин, але примудрилася визирнути з-за маминого плеча, ледве всміхнутися і промовити крізь дротяну шину, накладену на підборіддя:
— Тату, мені лишалося п’ятнадцять футів до
Середню школу Рахіль закінчила з відзнакою і могла вибирати із кількох стипендій, запропонованих їй на вибір кількома галузевими академіями з п’яти різних планет і трьома університетами, включно з Гарвардом на Новій Землі. Дівчина обрала Найтенгельзер.
Сол майже не подивувався, коли довідався, що Рахіль вступила на археологію. Адже одним із його найулюбленіших спогадів було те, як заледве не цілими днями дворічна Рахіль бабралася під верандою у суглинку, навіть не звертаючи ані найменшої уваги на павуків та міріадоніжок і щоразу бігаючи в будинок похвалитися кожною пластиковою тарілкою чи бляклим пфенігом, які їй щастило знайти. І повсякчас їй кортіло знати, звідки воно все взялося і ким були ті люди, що залишили їх тут.
У дев’ятнадцять стандартних років Рахіль отримала диплом, все літо пропрацювала на бабусиній фермі, а восени телепортувалася на іншу планету. Двадцять вісім місцевих місяців дівчина перебувала в Університеті Райхса на Фригольмі, а коли повернулася додому, Солові та Сарі здалося, що їхній світ знову заграв розмаїттям кольорів.
Впродовж двох тижнів їхня донька — не по літах доросла, самокритична і впевнена, перевершуючи в цьому сенсі навіть удвічі старших від себе людей — відпочивала та розкошувала в батьківськім домі. Одного вечора, гуляючи після заходу сонця із Солом по академмістечку, вона витягнула з нього деякі подробиці власного коріння.
— Тату, ти ще вважаєш себе євреєм?
— Євреєм? — захоплений зненацька питанням, Сол провів рукою по рідкому волоссю. — Так, мабуть, вважаю. Але зараз це вже не має того значення, що раніше.
— А я єврейка? — Щоки в Рахіль блищали в нетривкому світлі.
— Якщо хочеш себе нею вважати, — усміхнувся Сол. — Тепер, коли Старої Землі не існує, значення слова зазнало змін.
— Якби я була хлопчиком, ти зробив би мені обрізання?
Сол засміявся, спантеличений та зраділий водночас.
— Я серйозно, — повторила Рахіль.
— Мабуть, зробив би, мала, — поправив окуляри Сол. — Я ніколи про це не замислювався.
— Ти бував у синагозі Буссара?
— Після своєї бар-міцви[141] — ні, — відповів чоловік, пригадавши, як п’ятдесят років тому його батько позичив «віккена» в дядька Ріхарда і злітав із сім’єю до столиці, щоби відбути той ритуал.
— Тату, чому зараз євреям здається, ніби все це… менш важливе, ніж до Гіджри?
Сол розвів руками — дужими руками муляра, а не кабінетного вченого.
— Хороше запитання, Рахіль. Можливо, тому, що мрія в основному загинула. Ізраїлю немає. А Новий храм проіснував менше, ніж Перший і Другий[142]. Господь не дотримався свого слова і вдруге знищив Землю, і ця наша Діаспора до кінця віків[143].
— Але ж євреї зберегли свою етнічну та релігійну ідентичність у деяких місцях, — не здавалася його донька.
— Ну, так, звісно. На Хевроні, в окремих ізольованих секторах Анфілади можна знайти цілі громади… хасидів, ортодоксів, хасмонеїв, яких там тільки немає… але вони всі радше… нежиттєздатні, колоритні… зорієнтовані на туристів.
— На кшталт тематичного парку?
— Так.
— Відведеш мене завтра до храму Бетел[144]? Можу позичити страт у Хакі.
— Навіщо ж? — промовив Сол. — Гайнемо університетським шатлом. — Він на секунду замовк: — Так. Я з радістю відведу тебе завтра до синагоги.
Під старими берестами сутеніло. Уздовж широкої вулиці, яка вела додому, загорілися вуличні ліхтарі.
— Тату, — запитала Рахіль. — Я вкотре, мабуть, мільйонний раз із дворічного віку, хочу тебе щось спитати. Ти віриш у Бога?
Сол не всміхнувся. Вибору в нього не залишалося, крім як дати одну й ту саму відповідь у мільйонний раз:
— Поки що чекаю.
