І в своєму сні Сол підвівся і проказав:
— Це, напевно, якийсь жарт. — Він рушив крізь темряву вперед, а бордові сфери ясніли над ним, немовбито криваві місяченьки над якоюсь непевною рівниною, а коли Сол спинився перевести подих, всеосяжний голос повторив:
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
І знову чоловік розпростав плечі, намагаючись позбутися ваги того голосу, і чітко промовив у морок:
— Я і вперше тебе почув… відповідь залишається «ні». — Тоді Сол уже знав, що це сон, і якась частина його навіть тішилася з іронічності сценарію, проте інша половинка просто вже хотіла прокинутися. Натомість же він опинився на балконі, який виходив на кімнату, де оголена Рахіль лежала на плескатій кам’яній плиті. Над мізансценою мріла пара червоних куль. Сол поглянув на свою правицю і побачив у ній довгий кривий кинджал, чиї клинок і руків’я, здавалося, були виготовлені з кості.
І втретє пролунав голос, який тепер сильніше ніж будь-коли нагадував чоловікові концепцію тембру, яким би мали бриніти слова Господа-Бога в уявленні здешевленого режисера голоматографу:
«Дослухайся мене, Соле! Від покори твоєї залежить майбутнє людства. Тож візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
Сол, котрого вже вернуло від цього бентежного сну, розвернувся і пошпурив кинджал далеко в темряву. Коли ж він подався назад у пошуках Рахілі, то вся картина вже розтанула. От тільки червоні сфери тепер нависали ближче, ніж раніше, так що Сол зміг роздивитися їх краще і зрозумів, що направду то багатогранні кристали завбільшки з маленькі планети.
Голос подужчав:
«То що? Ти міг зробити свій вибір, Соле Вайнтраубе.
Якщо передумаєш, то ти знаєш, де мене відшукати».
Він прокинувся, чи то сміючись, чи то похолонувши від сну. Його повеселила думка про те, що весь Талмуд і Старий Заповіт могли виявитися банальною страшилкою про космічного бабая.
Приблизно в той самий час, коли Солу наснився цей сон, в Рахілі завершувався перший рік досліджень на Гіперіоні. Твердиня Хроноса здалася експедиції в складі дев’яти археологів та шести фізиків неймовірною, але надто людною. В ній роїлося повно туристів та майбутніх прочан до Ктиря, тому попоїздивши перший місяць до місця роботи, вчені вирішили облаштувати постійний табір між зруйнованим містом та невеличким каньйоном, де знаходилися Гробниці часу.
Поки половина групи розкопувала свіжі руїни недобудованого міста, двоє колег Рахіль допомагали їй повністю інвентаризувати Гробниці. Фізиків просто приголомшили антиентропійні поля, тож багато часу вони витратили на їхнє картографування різнокольоровими прапорцями, якими позначали межі так званих хроноприпливів.
Команда Рахіль зосередила свою діяльність у споруді під назвою Сфінкс, хоча істота, викарбувана в камені, не скидалася ні на людину, ні на лева; і взагалі, це могла бути навіть не істота — попри те, що плавні обводи на вершині скельного моноліту навіювали думки про живе створіння, а розмашисті придатки всім скидалися на крила. На відміну від решти Гробниць, відкритих усім вітрам та простих для вивчення, Сфінкс складався з огрому важких брил, поточених вузькими коридорами, частина з яких стискалися і перетворювалися на непрохідні лази, а деякі — розросталися до розмірів університетських аудиторій. І в той же час жоден із них на ділі геть нікуди не вів, а замикався на котрийсь із переходів цієї системи. Жодних крипт, скарбниць, розграбованих саркофагів, стінопису чи потаємних пасажів знайти не пощастило. Лише безглузде плетиво у ніздрюватій гірській породі.
