Рахіль зі своїм коханим, Меліо Арундесом, картографували Сфінкса за методикою, що була в обігу щонайменше сімсот років, дебютувавши при вивченні єгипетських пірамід колись там у двадцятому сторіччі. Встановивши у найглибших приміщеннях Сфінкса чутливі детектори радіації та космічних променів, вони фіксували час реєстрації сплесків і розсіювання часток, які долали кам’яну масу і могли підказати розташування потаємних камер чи коридорів, які був не здатен виявити навіть радар глибинної РЛС. Через наплив туристів і стурбованість місцевої ради Гіперіона, що дослідження здатні зашкодити Гробницям, Рахіль із Меліо виходили в поле щоночі й опівдні і за півгодини діставалися до Сфінкса, де їм доводилося по-пластунськи долати лабіринт коридорів, завішаних блакитними фотосферами. І от там, сидячи під сотнями тисяч тонн каменю, вони стежили за показами приладів аж до самісінького ранку, слухаючи в навушниках писк елементарних часток, що народилися в надрах конаючих зірок.
Хроноприпливи мало впливали на Сфінкса. З усіх Гробниць його найменше займали антиентропійні поля, і фізики точно встановили періоди, коли вони могли становити загрозу. Найвищої точки припливи сягали о 10:00 і відступали тільки за двадцять хвилин, вертаючись назад до Нефритової гробниці у півкілометрі на південь. Туристів до Сфінкса пускали тільки після полудня, а вранці о 09:00 закривали їм доступ із запасом у часі. Вздовж стежинок та переходів поміж Гробниць фізики встановили хронотропні сенсори, які сигналізували про перепади припливів та інформували відвідувачів.
За три дні до завершення першого року досліджень на Гіперіоні Рахіль прокинулася одної ночі, покинула в ліжку свого коханця і рушила джипом-екраноходом із табору до Гробниць. Вони з Меліо вирішили, що безглуздо обом щоночі перевіряти устаткування, і тепер виконували всі роботи по черзі: поки один працював на місці, інший верифікував дані і готував підсумковий проект — радіолокаційне картографування дюн між Нефритовою гробницею й Обеліском.
Ніч стояла прохолодна і прекрасна. В небо ніби хто насипав повні жмені зірок, яких тут було вчетверо чи вп’ятеро більше, ніж коли задерти поночі голову у Світі Барнарда. Під поривами дужого вітру, що злітав із південних гір, низькі дюни перешіптувалися і змішувалися в долині.
На місці її зустріли вогні. Це фізики саме збирали речі наприкінці своєї зміни і вантажили їх у всюдихід. Дівчина трошки погомоніла з ними, випила горнятко кави, поки колеги не зникли на обрії, а потім забрала рюкзак і рушила у двадцятип’ятихвилинний тур до підвалу Сфінкса.
І всоте Рахіль замислилася, хто й навіщо спорудив Гробниці часу. Датування будівельних матеріалів не мало жодного сенсу через ефект антиентропійних полів. Аналізу піддавалися лише ерозійні явища в каньйоні й інші геологічні формації навколо, і він говорив про як мінімум п’ятсоттисячолітній вік. Дослідників не покидало відчуття, що архітекторами Гробниць були гуманоїди, хоча свідчили про це лиш брутто-масштаби всіх структур. Зрозуміти що-небудь із проходів у Сфінксі годі й старатися: деякі підходили під людські параметри і за розміром, і за формою, але варто пройти ними кілька метрів далі, як ті самі ж коридори зморщувалися до габаритів каналізаційної труби, що потім розросталася до об’єму природної печери. Ну, а двері, якщо їх можна було так назвати, бо вони геть нікуди не вели, траплялися з трикутними, трапецієподібними, або й навіть десятигранними отворами настільки ж часто, як і зі звичайними прямокутними.
Останні двадцять метрів Рахіль повзла вниз крутим схилом, штовхаючи поперед себе рюкзак. У холодному сяйві фотосфер навколишні породи і шкіра дівчини мали однаковий синюшний, безкровний відтінок.
«Підвал» був справжньою оазою людського гармидеру та запахів. По центру крихітного приміщення розташувалося кілька складаних стільців, а вздовж північної стіни на вузькому столі вишикувалися детектори, осцилоскопи та решта устаткування. У протилежному краю кімнати на дошці, вмощеній на кобильницях, стояли філіжанки під каву, шахи, недоїдений пончик, дві книжки в паперових палітурках та пластикова іграшка, що зображувала якогось песика в трав’яній спідничці.
Рахіль умостилася позручніше, виклала свого термоса поруч із іграшкою та перевірила показники детекторів космічного проміння. Дані виявилися все ті самі: ніяких прихованих кімнат чи коридорів, тільки пара ніш, які пропустив глибинний радар. Уранці Меліо зі Штефаном запустять зонд із оптоволоконною камерою, візьмуть пробу на аналіз повітря, а вже потім проводитимуть мікроманіпулятором розкопки. Але поки що в жодній із цих ніш нічого цікавого не знайшлося. І табором уже гуляв жарт, що в наступній такій дірці завбільшки з кулак археологам відкриються мініатюрні саркофаги, поховальні урни-недомірки, крихітна мумія або ж — за словами Меліо — «Мізинчик-Тутанхамончик».
