За звичкою Рахіль перевірила всі канали зв’язку на комлозі. Нічогісінько. Коли над твоєю головою сорок метрів скелі, то зазвичай саме так і буває. Вони вже навіть обговорювали варіант із прокладенням телефонного кабелю з підвалу до поверхні, але нагальної потреби в цьому ніхто не бачив, а робота майже добігала кінця. Дівчина налаштувала вхідні канали комлога на контроль за даними детекторів і приготувалася до довгої і нудної ночі.
Якось їй довелося почути дивовижну історію про фараона на Старій Землі (Хеопса, здається), котрий замовив собі велетенську піраміду, замовив свою поховальну камеру глибоко в її надрах, а потім кілька років не міг спати ночами, обійнятий страхом клаустрофоба перед тими тоннами каміння над собою до кінця віків. Тому з часом (у напрочуд новаторському пориві) фараон наказав, щоби поховальну камеру перемістили на дві третини вгору до вершини великої піраміди. І Рахіль розуміла того царя, сподіваючись, що тепер він — де б насправді не був — спав значно краще.
Дівчина заледве й сама не закуняла, коли о 02:15 її комлог зацвірінькав, детектори заверещали і вона зірвалася на ноги. Якщо було вірити сенсорам, то в Сфінксі раптом об’явилося з добрий десяток нових камер, деякі з яких за розмірами перевищували всю споруду. Пальці Рахіль забігали по моніторах, і в повітрі зринули моделі, що мінилися в неї перед очима. Діаграма коридорів угиналася так, що замикалася сама на собі, ніби вертка стрічка Мебіуса. А зовнішні сенсори вказували на верхню структуру, що крутилася і гнулася, наче поліфлекс на вітрі, а то й ніби крила.
Рахіль розуміла, що це якийсь масштабний збій, але навіть намагаючись здійснити повторне калібрування приладів, вантажила дані та схеми собі в комлог. А потім водночас сталося кілька речей.
Вона почула совгання ніг у верхньому коридорі.
В одну й ту саму мить згасли всі монітори.
Десь у лабіринті переходів заголосили сирени, що повідомляли про наближення хроноприпливу.
А потім згасли всі вогні.
Останнє взагалі не мало сенсу. Адже весь блок апаратури живився з власних акумуляторів і мав би витримати навіть ядерний вибух. Лампи, що використовувалися у підвалі, були підключені до батареї, розрахованої на десятирічний строк. Фотосфери у коридорах функціонували на принципах біолюмінесценції і взагалі не потребували зовнішніх джерел електроенергії.
Хай там як, а світла не стало. Рахіль видобула свій лазерний ліхтарик із наколінної кишені і ввімкнула його. Нічого не відбулося.
Уперше в житті Рахіль Вайнтрауб піддалася жаху, що ніби в кулаку стис її серце. Вона не могла дихати. На десять секунд дівчина змусила себе завмерти, нічого не слухати і зачекати, поки не мине паніка. Щойно вона перестала від страху хапати повітря ротом, то навпомацки знайшла інструменти і заторохтіла по кнопках. Устаткування мовчало. Дівчина підняла руку з комлогом і потицяла пальцями в монідиск. Нічого… що, звісно, було неможливим, якщо взяти до уваги його твердотільну непроникність і акумуляторну убезпеченість. Все одно нічого.
Рахіль чула, як у вухах гупає пульс, але знову змусила себе дати відсіч паніці і заходилася пробиратись до свого єдиного виходу. Від самої думки про пошуки повороту на поверхню в цілковитій темряві, хотілося репетувати в усе горло, але інших альтернатив їй вигадати не вдавалося.
Стій! У лабіринті Сфінкса було старе освітлення, але науковці протягнули свої фотосфери.
Чудово. Рахіль навпомацки просувалася до виходу, торкаючись холодного каменя пальцями. Невже і раніше він був настільки холодний?
Із вхідної шахти чітко долинув гострий скрегіт.
— Меліо? — гукнула в чорноту Рахіль. — Таню? Курте?
Скрегіт наблизився впритул. Рахіль позадкувала, перечепившись у мороці через стілець і якийсь прилад. Щось торкнулося її волосся, і в неї перехопило подих. Дівчина здійняла руку.
Стеля здавалася нижчою. Суцільна кам’яна брила площею п’ять квадратних метрів опускалася нижче навіть тоді, коли вона піднімала руку. До проходу в коридор потрібно було пройти ще півстіни. Рахіль невпевнено почимчикувала до нього, розмахуючи перед собою руками, немовбито сліпець. Тепер вона наштовхнулася на складаний стілець, натрапила на столик з інструментами, рушила вздовж нього до дальньої стіни і на доторк знайшла нижній край шахтного коридору, що вже майже зник через стелю, яка опускалася. Дівчина тільки й устигла відсмикнути руку, щоби плита не відчикрижила їй пальці.
Рахіль присіла в темряві. Об стелю вже шкребли осцилоскопи, поки під ними не став тріщати і не розвалився стіл. Дівчина рвучко і відчайдушно крутила навсібіч головою. Менше ніж у метрі від неї породу дряпала (ніби хрипів чийсь голос) сталь. Вона позадкувала, сковзаючи по підлозі, що раптово виявилася всипаною битим обладнанням. Дихання поголоснішало.
Щось гостре і неймовірно холодне вхопило її зап’ясток.
Рахіль нарешті заверещала.
