Щодня рано-вранці Рахіль переглядала свою приватну «програму-орієнтир», в якій, наскільки Сол знав, були і його із Сарою фотографії, де вони на дюжину років старіші від того, що пам’ятала дочка. Він постійно намагався уявити: як воно бути Рахіллю? Прокидатися у власній постелі, зі свіжими спогадами двадцятидвохрічної себе, вдома на канікулах перед навчанням у магістратурі, і раптом виявляти, що батьки несподівано постаріли, помічати сотню незнайомих дрібничок удома та в рідному місті… чужі новини… і роки подій, що обійшли її.
У Сола це уявити не виходило.
Вони вперше помилилися, коли піддалися на прохання Рахілі запросити її старих друзів відзначити її двадцятидворіччя. У тому самому складі, що й першого разу: невгамовну Нікі, Дона Стюарта з товаришем Говардом, Кеті Обег і Марту Тин, а ще найліпшу подругу — Лінну Мак-Кайлер. Усі щойно позакінчували коледж та обтрусили рештки дитячого життя задля нового світу.
Рахіль усіх їх уже бачила після повернення. Але спала… і забувала про це. І цього разу Сол із Сарою не згадали про те, що вона все забула.
Нікі було тридцять чотири стандартні роки, і вона мала двох дітей. Її все ще можна було назвати завзятою, все ще невгамовною, але за стандартами Рахіль з неї вже порох мав сипатися. Дон із Говардом постійно торохтіли про свої капіталовкладення, успіхи в спорті своїх дітей і близькі відпустки. Кеті ніяк не могла здихатися власного спантеличення, і змогла заговорити з Рахіллю тільки двічі, так ніби говорила із самозванкою. Марта, не ховаючись, заздрила рахілевій молодості, а Лінн, котра за минулі роки встигла з головою зануритися у дзен-гностицизм, тільки ридала і мусила піти раніше всіх.
Коли всі розійшлися, то Рахіль залишилася стояти у вітальні посеред руїни, яку зазвичай лишають по собі гості, і не могла відвести погляду від недоїденого торта. Дівчина плакати не стала. Але перш ніж піти до себе нагору, вона обійняла маму і прошепотіла татові на вухо:
— Прошу, більше не дозволяй мені викидати таких коників.
І рушила до своєї спальні.
Тієї весни Солові знову наснився сон. Він блукав у великій темній будівлі, освітленій двома червоними сферами. І йому не здалося абсурдним, коли пролунав бездушний голос:
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
У відповідь чоловік прокричав:
— Вона і так уже в тебе, бісова душе! Що мені зробити, щоби вернути її? Кажи! Кажи! Прокляття на твою голову!
І Сол Вайнтрауб прокинувся, в поту і сльозах, що котилися щоками, і гніві у серці. Він відчував, як в іншій кімнаті спить його донька, поки її глитає великий черв.
У наступні місяці Сол став одержимий вивченням Гіперіона, Гробниць часу і Ктиря. Вишколений дослідник, він здивувався, наскільки мало існує переконливої інформації на таку бентежну тему. Звісно, залишалась іще Церква Ктиря, храмів якої не існувало у Світі Барнарда, але було повно по всій Мережі, та вже невдовзі Вайнтрауб зрозумів, що пошуки переконливих фактів у її культовій літературі подібні до спроб картографувати Сарнатх[150], відвідуючи монастирі буддистів. У догматиці пошановників Ктиря фігурував Час, але тільки в тому сенсі, що Ктиря величали «…Янголом Одплати з Позачасів’я» і що людському роду істинний час-пора прийшла із загибеллю Старої Землі, а всі ті подальші чотириста років існування були «несправжнім часом». Їхні трактати здавалися Солові банальним поєднанням тарабарської грамоти і длубання у власному пупку, притаманним більшості релігій. І тим не менш учений збирався відвідати храм Ктиря, щойно він дасть раду серйознішим аспектам цього дослідження.
Меліо Арундес організував нову експедицію на Гіперіон, яку знов-таки фінансував Університет Райхса. Тепер перед ним стояла чітка мета — вивчити явище хроноприпливів, яке спровокувало хворобу Мерліна. Головною відмінністю у порівнянні з минулим разом стало рішення Протекторату Гегемонії відправити разом із експедицією на Гіперіон і телепорт-передавач для свого консульства у Кітсі. Але навіть за таких умов шлях на планету все одно дорівнював понад трьом рокам у Мережі. Інстинктивно Сол хотів відправитися разом з Арундесом та його командою, адже в драматичному голоматографі головні герої завжди повертаються на місце подій. Але вже через пару хвилин опанував цей рефлекторний порив — він історик і філософ, у найкращому разі його внесок у роботу експедицію був би нікчемним. Рахіль усе ще зберігала зацікавлення до археології і навички відмінниці та майбутнього копача, але втрачала їх із кожним новим днем. Тож Сол не бачив сенсу для неї вертатися на місце, де її спіткала нещаслива пригода. Щоранку, прокидаючись у чужому світі задля здійснення місії, яка потребує невідомих їй умінь, вона би переживала справжній шок. Сара нізащо не дозволила би такому статися.
