Гіперіон полностью

— За два тижні вона взагалі його не пам’ятатиме. — Сол зітхнув і відкинувся на подушку свого сидіння. — Принаймні в такому амплуа, як зараз. Поглянь на все це її очима. Вона бореться щодень за те, щоби не загубитися в оскаженілому світі. Їй двадцять п’ять, і вона закохана. Дозволь їй побути щасливою.

Сара відвернулася до ілюмінатора, і вони мовчки вдвох поглянули на червоне сонце, що ніби повітряна кулька висіло в надвечір’ї неба.

Рахіль зателефонувала в розпал другого семестру Сола. Це був односторонній сигнал із телепорта на Фригольмі. Її образ матеріалізувався посеред старої голографічної ніші, наче знайомий привид.

— Привіт, мамо, привіт, тату. Пробачте, що не писала і не телефонувала останні кілька тижнів. Мабуть, ви вже знаєте, що я кинула університет. І Меліо. Яка ж я дурепа, що спробувала записатися на кілька магістерських курсів. Я вже у вівторок не пам’ятаю, що ми проходили в понеділок. Навіть зі шпорами на дисках та в комлозі це була програшна ідея. Можна ще раз податися на бакалаврат… я досі пам’ятаю геть усе! Жарти-жарти!

З Меліо було дуже складно. Це якщо вірити записам. Я впевнена, що його помилки тут немає ніякої. Він був ніжним, терплячим і люблячим до самого кінця. Просто… ну, неможливо починати стосунки з нуля кожного Божого дня. У нас уся квартира була завішана фотографіями, нотатками, голографічними картинками з Гіперіона, де ми вдвох… але… ну, ви розумієте. Щоранку це абсолютно чужа людина. Опівдні я починаю вірити, що між нами щось було — попри те, що нічогісінько не пам’ятаю. Надвечір я вже ридаю в його обіймах… а потім рано чи пізно засинаю. То краще вже так.

Образ Рахіль на якусь мить застиг, крутнувся, наче вона збиралася обірвати контакт, а потім знову нормалізувався. Вона до них усміхнулася.

— Хай там як, а поки що я із навчанням зав’язала. Медцентр на Фригольмі хоче мене бачити в себе на стаціонарі, але для цього їм доведеться стати в чергу… Я одержала пропозицію Дослідного інституту Центру Тау Кита, від якої складно відмовитися… Здається, це правильно називається «дослідний гонорар»… і він більший від суми, в яку нам вилилося моє сукупне чотирирічне навчання в Найтенгельзері і Райхсі.

Я відмовила всім. Досі ходжу до них амбулаторно. Але від цих трансплантацій РНК в мене суцільні синці і депресія. Цілком можливо, звісно, що депресія насправді пов’язана з тим, що кожного ранку я не можу пригадати, звідки в мене ці синці. Ха-ха.

Забудьте. Я ще трохи побуду з Танею, а потім… може… я думала повернутися на якийсь час додому. У другому місяці в мене днюха… Мені знову двадцять два. Химерно, правда? У будь-якому разі зі старими знайомими значно простіше, а з Танею ми познайомилися, щойно я перевелася сюди у двадцять два роки… Мабуть, ви мене розумієте.

Тож… Ма, як там моя стара кімната? Чи ти все-таки пристосувала її під ігри в мацзян[149], як ти завше мені погрожувала? Напишіть мені. Або зателефонуйте. Наступного разу я заплачу за двосторонній дзвінок, і ми зможемо поговорити по-людськи. Просто… Мені здавалося…

Рахіль махнула рукою.

— Я побігла. Знюхаємось. Люблю вас обох.

За тиждень до дня народження Рахіль Сол полетів до Буссара, аби забрати доньку в єдиному громадському терміналі телепортування на всій планеті Барнарда. Її він побачив разом із багажем біля квіткового годинника. Вона виглядала юною, але не набагато в порівнянні з тим, коли вони помахали одне одному на прощання на Ренесанс-Векторі. Ні, усвідомив Сол, просто з її постави зникла впевненість. Він струснув головою, позбуваючись цих думок, гукнув Рахіль і побіг обійматися з нею.

Але вираз шоку на її обличчі проступив так виразно, що Сол не зміг його знехтувати:

— Серденько, що сталося? Що не так?

Дуже рідко йому доводилося бачити, як рідній доньці бракує слів.

— Я… ти… я забула, — затиналася вона. Таким знайомим рухом помотала головою і промовила крізь сльози й сміх водночас: — Просто ти трошки змінився, тату. Я пам’ятаю, як їхала звідси… буквально… вчора. Коли я побачила твоє волосся… — Рахіль приклала руку до губ.

Сол провів долонею по голові.

— А… ну, так… — стримуючи сміх крізь сльози, промовив він. — Разом із твоїм навчанням та експедицією минуло більше одинадцяти років. Я старий. І лисий.

Він іще раз розвів руки, пригортаючи її.

— Ласкаво прошу додому, мала.

І Рахіль подалася в захисну окружність цих обіймів.

Кілька місяців усе було добре. У знайомому середовищі Рахіль і почувалася спокійніше, і Сара легше переживала сердечний біль від доньчиної хвороби, бо знову з радістю приймала її вдома.