Гіперіон полностью

— З усіма членами експедиції все гаразд, — розрадила її доктор Сінгх. — Трапилася незначна пригода. Минуло сімнадцять тижнів. Ви знову в Мережі. Все гаразд. У всіх ваших колег усе добре.

— Сімнадцять тижнів?.. — і Рахіль страшенно зблідла під рештками своєї засмаги.

Сол узяв її за руку:

— Як ти почуваєшся, дитинко? — Вона зворушливо, до розриву серця слабким потиском відповіла на його доторк.

— Не знаю, тату, — спромоглася вимовити дівчина. — Втомлена. Запаморочена. Спантеличена.

Сара присіла поруч на постіль і пригорнула її.

— Усе добре, маленька. Все буде гаразд.

До палати ввійшов Меліо, неголений, скуйовджений після короткого сну в холі.

— Рахілько?

— Привіт, — майже присоромлено відповіла вона, поглядаючи на нього із безпечного кубельця маминих обіймів. — Я повернулася.

Сол не змінився у своєму переконанні, що від часів п’явок та припарок медицина особливо нічим не змінилася. Тепер вони крутили центрифуги, реконструювали магнітне поле людини, бомбардували жертву звуковими хвилями, вдиралися в клітини для прямої комунікації з РНК і врешті-решт мирилися зі своїм невіглаством, все одно воліючи його не визнавати напряму. От тільки рахунки за лікування стали більшими.

Він куняв у кріслі, коли його розбудив голос Рахіль.

— Тату?

— Привіт, дитинко, — Сол випростався і взяв її за руку.

— Де я, тату? Що сталося?

— Ти в лікарні на Ренесансі, маленька. На Гіперіоні стався нещасний випадок. Зараз з тобою все гаразд. Тільки трішки постраждала пам’ять.

— У лікарні? В Мережі? — Рахіль не відпускала батькову руку. — Як я тут опинилася? І давно це сталося?

— Близько п’яти тижнів, — прошепотів Сол. — Рахіль, що ти пам’ятаєш останнім?

Вона відкинулася назад на подушки і торкнулася лоба, натрапивши там на крихітні сенсори.

— Ми з Меліо були на зборах. Обговорювали з усіма встановлення нової апаратури у Сфінксі. Ой, тату… я ж тобі не розповіла про Меліо… він…

— Так, — кивнув Сол і передав Рахілі її комлог. — Ось, дитинко. Послухай оце.

І вийшов із палати.

Рахіль торкнулася монідиску і аж кліпнула від здивування, коли до неї озвався власний голос:

— О-кей, Рахілько, ти щойно прокинулася. Спантеличена. Не знаєш, як тут опинилася. Значить, так. З тобою, мала, щось сталося. А тепер слухай.

Я записую цей текст дванадцятого дня десятого місяця чотириста п’ятдесят сьомого року після Гіджри або дві тисячі сімсот тридцять дев’ятого за старим ліком. Так, я в курсі, що це за половину стандартного року від часу останніх подій, які ти пам’ятаєш.

У Сфінксі щось відбулося. І ти потрапила під хроноприплив. Він тебе змінив. Тепер ти старієш навиворіт, як би тупо це не прозвучало. Твоє тіло молодшає із кожною хвилиною, хоча зараз це не має ніякого значення. Коли ти спиш… коли ми спимо… ти забуваєш. І втрачаєш іще один день всього, що пам’ятала до тієї надзвичайної пригоди. Як і все, що відбувалося потім. Не питай чому. Лікарі самі не знають. Експерти не знають. Якщо тобі потрібна аналогія, то подумай про віруса-солітера… одного з тих, старих… що ззаду наперед пожирає всі дані з твого комлогу, починаючи з останнього запису.

Також ніхто не може сказати, чому втрата спогадів відбувається під час сну. Енергетики не допомагають. Минає тридцять годин, ти впадаєш у кататонічний стан, і вірус все одно робить свою чорну справу. До дідька.

А знаєш, оця балаканина до самої себе справляє терапевтичний ефект. Зараз, коли я лежу тут і чекаю, поки мене заберуть на чергове сканування вві сні, то розумію, що засну, прокинуся і знову все забуду… І це мене до чортиків лякає.

О-кей, набери в монідиску запит короткотермінових спогадів. Там уже записаний ролик про все, що сталося після пригоди. О… тут мама з татом, і вони в курсі про Меліо. Проте знаю я вже набагато менше, ніж раніше. Коли ми вперше з ним кохалися, ем-м-м? Другий місяць на Гіперіоні? То значить, у нас лишилося всього пара тижнів, Рахіль, опісля ми перетворимося на звичайних знайомих. Тож насолоджуйся своїми спогадами, поки можеш, дівчинко.

Це вчорашня Рахіль. Кінець запису.

Коли Сол повернувся до палати, то побачив, що донька напружено сидить у ліжку, притискаючи до грудей комлог.

— Тату… — Її сполотніле обличчя проймав жах.

За вісім стандартних тижнів після прибуття на Ренесанс Сол із Сарою попрощалися з Рахіллю та Меліо в мультителепорті Да-Вінчі і переправилися додому, в Світ Барнарда.

— Не варто їй було виписуватися з лікарні, — бурмотіла Сара, коли вони летіли до Крофорда вечірнім шатлом, а через материк під ним пробігала мозаїка прямокутних ланів, готових до жнив.

— Жінко! — торкнувся Сол її коліна. — Лікарі раді були її навіки там закрити. Але все, що вони зараз роблять, — це задоволення власної цікавості. Все, чим вони їй могли зарадити, вони вже зробили… нічого не зробили. А їй ще життя прожити.

— Але податися геть… із ним?.. — правила далі Сара. — Вони ж заледве знайомі.