Гіперіон полностью

Напевно, моя відмова знову прийняти флешбек прискорила розлучення із Гелендою, хоча й не факт. Я для неї був забавкою — дикуном, що розважав її своєю невинністю і необізнаністю із життям, до якого вона звикла впродовж десятиріч. Хай там як, а після того як я зав’язав із флешбеком, ми стали довго не бачитися. Адже час, проведений за відтворенням власного минулого, дорівнює реальному хронометражу життя, тому багато флешбек-наркоманів помирає, згаявши під кайфом більше часу, ніж у свідомому стані.

Спочатку я балувався імплантатами і техноіграшками, які мені забороняли відповідно до мого статусу члена Старих сімей. Упродовж першого року я був у захваті від інфосфери — я шаленів у безперервному потоці інформації, вперше користуючись повним функціоналом її інтерфейсу. Я «присів» на сирі, необроблені дані з перших рук, геть наче «табун карибу», що пасся на стимуляторах і наркоті. Я міг тільки уявляти, як би перевертався у своїй розплавленій труні дон Бальтазар, якби дізнався, що я більше не покладався на довготермінову пам’ять, віддавши перевагу минущим утіхам від імплантованого всезнання. Втрату — слів класичного перекладу «Одіссеї», «Останнього походу» Джорджа У та цілої низки інших епосів, чий текст після мого інсульту розлетівся, ніби драні клапті хмар від дужого вітру, — я відчув значно пізніше. І тільки багато років опісля, визволений від імплантатів, я зі страшними труднощами повторно повиучував їх.

Уперше і востаннє я зацікавився політикою. Дні й ночі я відстежував плюс-канали засідань Сенату або вилежував, під’єднаний до Речі Спільної. Хтось колись підрахував, що за один день вона розглядає близько сотні правок до законів Гегемонії, і за місяць, проведений у тому сенсоріумі, я не пропустив жодного. На каналах для дебатів мій голос та ім’я стали легко впізнавати. Для мене не існувало малозначущих та занадто складних законопроектів. А банальний акт голосування щокілька хвилин дарував мені несправжнє відчуття, ніби я чогось досягнув. Позбутися політичної одержимості вдалося тільки тоді, коли я збагнув, що постійний доступ до Речі Спільної перетворить мене або на домонтаря, або ж на живого зомбі. Людина, котра регулярно користується своїми імплантатами, має жалюгідний вигляд. Навіть без глузування Геленди я розумів, що, сидячи безвилазно вдома, я стану овочем подібно до мільйонів інших слимаків, які не могли відірватися від Речі Спільної по всій Мережі. Так я і зав’язав із політикою. Але звідтоді відкрив для себе нову пристрасть — релігію.

Я перескакував з однієї віри в іншу. Трясця! Та я їх створював! Церква дзен-гностицизму росла експоненційно, і я став її відданим послідовником. Я виступав на ток-шоу ГТБ і шукав свої «місця сили» із завзяттям мусульманина часів до Гіджри під час прощі у Мекку. Крім того, я полюбив телепортування. Авторські гонорари із проданих примірників «Вмирущої Землі» склали майже сто мільйонів марок, та й Геленда виявилася інвестором нівроку, проте саме лиш утримання схожої на мою телепорт-оселі в Мережі коштувало понад п’ятдесят тисяч марок на день. Однак я не обмежувався тридцятьма шістьма планетами власної квартири. Видавництво «Транслінія» видало мені золоту універсальну картку, з якою я, без зайвої скромності, багато подорожував, стрибаючи у найвіддаленіші закутки Мережі, тижнями висиджуючи в люксових апартаментах та орендуючи електромагнітний транспорт, у пошуках «місць сили» в глушині заґумінкових світів.

Намарне. Я зрікся дзен-гностицизму приблизно в той самий час, коли Геленда розірвала зі мною шлюб. Рахунки вже підназбиралися на той момент, і мені довелося розпродати більшість своїх акцій та позбутися інвестицій, коли Геленда відібрала в мене свою частку коштів. (Коли вона мені підсовувала своїх юристів для укладання шлюбного контракту, я був не тільки закоханий… я був тупий.)

Навіть у режимі економії, з яким я майже покинув телепортуватися і розпустив андроїдів із прислуги, я ступив на край фінансової прірви.

Довелося сходити на зустріч із Тайріною Вінґрін-Фіф.

— Читати вірші ніхто не хоче, — промовила вона, гортаючи скромний стосик аркушів із «Піснями», які я написав за минулі півтора року.

— Що ви хочете цим сказати? — здивувався я. — «Вмируща Земля» була книгою поезій.

— Із «Вмирущою Землею» нам пофартило, — відказала Тайріна. Її зелені, довгі нігті, закручені на старий китайський штаб, що був знову ввійшов у моду, шаруділи моїм рукописом, наче пазурі якоїсь хлорофільної звірини. — Вона продавалася, бо масове підсвідоме дозріло до неї.

— То, може, масове підсвідоме дозріло і до цього? — почав сердитися я.

Тайріна розсміялася, і звук її реготу мене не потішив.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — промовила вона. — Це ж поезія. Ти пишеш про Небесну Браму і «табун карибу», а лунає направду тема самотності, чужини, екзистенційної тривоги і цинічної зневаги до Гегемонії.

— То й що?

— А те, що ніхто не платитиме за чужу екзистенційну тривогу, — сміялася Тайріна.