«Вмируща Земля — 2» розійшлася накладом дев’ятнадцять мільйонів примірників.
— Нівроку, — прокоментувала цифри Тайріна. — Але на формування цільової аудиторії йде певний час.
— «Вмирущу Землю» ви продали в кількості трьох мільярдів екземплярів.
— «Шлях прочанина», — нагадала вона мені. — «Моя боротьба». Таке буває раз на століття. А то й рідше.
— Так, але ж три
— Послухай, — проказала Тайріна, — на Старій Землі у двадцятому столітті одна мережа швидкого харчування брала шмат мертвої корови, обсмажувала його в салі, приправляла канцерогенами, загортала в упаковку із нафтопродукту і продавала їх по дев’ятсот мільярдів штук на рік. Спробуй розберися.
У «Вмирущій Землі — 3» з’явилися нові герої: Вайнона, юна рабиня-втікачка, котра доросла до власниці фібропластової плантації (дарма що на Старій Землі фібропласту ніколи не вирощували), хвацький блокадорушник Артуро Редгрейв (якої ще такої блокади?!), а ще — Інокентій Сперрі, дев’ятирічний телепат, котрий помирає від якоїсь недуги Малої Нелл. Інокентій протримався аж до «Вмирущої Землі — 9», і того дня, коли «Транслінія» дала добро на вмертвіння цього дитяти-гівняти, я провалився у пиятику на двадцяти планетах, що добігла свого кінця за шість днів і завершилася в одному з дихальних горл Небесної Брами, де я лежав прямо в калюжі блювоти і вкритий пліснявою з атмосферного регенератора. Від найгіршого в Мережі похмілля та усвідомлення того, що вже час сідати за десяту книгу «Хронік вмирущої Землі», у мене тільки сильніше розболілася голова.
Писати конвеєрним способом не штука. І між «Вмирущою Землею — 2» та «Вмирущою Землею — 9» шість стандартних років пройшли майже безболісно. Мізерна підготовча робота, шаблонні фабули, картонні персонажі, проза — верх примітивності, а своє дозвілля я використовував як лише заманеться. Я подорожував. Іще двічі брав шлюб, і з кожною наступною дружиною я розлучався із легким серцем та відчутним урізанням авторських виплат за чергову «Вмирущу Землю», частину яких доводилося віддавати колишній. Я досліджував релігійні вірування та глибини пияцтва, в якому знаходив куди більше надії на тривалу розраду.
Квартиру я зберіг. Додав до неї іще шість кімнат на п’яти планетах, заповнивши їх витворами мистецтва. Я розважався. Крутився в літературних колах, але, як і в усі епохи, недовіряв своїм колегам і гудив їх поза очі, хоч потайки і заздрив їхньому успіху попри всілякі намагання відшукати ганджі в їхніх книжках. Усі ми в глибині своєї душі здогадувалися, що належимо істинному мистецтву — попри те, що мусимо заробляти на життя. Адже письменники-чорнороби — це інші.
А потім одного прохолодного ранку я прокинувся під сірим небом своєї спальні, яка легко погойдувалася серед гілля у маківці мого дерева на планеті храмовників, і збагнув, що від мене втекла муза.
Я вже п’ять років не міг написати жодного рядка поезії. «Пісні» лежали розгорнутими у вежі на Денебі-Драй — після їхньої публікації вони розрослися аж на пару сторінок. Свої романи я писав із допомогою мисленнєвих процесорів, і коли я зайшов до кабінету, один із них, що лишався ввімкненим, одразу надрукував: «ДІДЬКО, ЩО Я ЗРОБИВ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ?»
Ці слова дещо промовляють про якість тієї писанини, якою я займався, якщо муза накивала п’ятами непоміченою. Тим, хто жодним боком не причетний до світу красного слова і ніколи не піддавався жодному творчому поруху душі, розмова про муз може видатися фігурою мовлення чи витіюватою метафорою. Проте для всіх, хто живе зі Слова, їхні музи реальні та необхідні, ніби податлива глина скульптора. І коли тобі пишеться —
Моя ж муза втекла. Я шукав її в інших світах власної квартири, але у відповідь тільки тиша відлунювала од всіяних мистецтвом стін та порожніх кімнат. Я телепортувався та літав до своїх улюблених місць, спостерігав за заходом множинних сонць в обвітрених степах Трави та за нічним туманом, за яким ховаються ебенові кручі на планеті Невермор-Дарма! І хоча я звільнив мозок від макулатури нескінченних «Вмирущих Земель», моя муза навіть напошепки не відізвалася до мене.
Я шукав її в алкоголі та флешбеку, вертаючись під ним у свої плідні дні на Небесній Брамі, коли її натхнення без угаву дзижчало в моїх вухах, заважаючи працювати, будячи зі сну. Але наново пережиті години та дні промовляли до мене приглушено й фальшиво, наче я ставив у програвач ушкоджений аудіодиск забутого Богом століття.
Моя муза втекла.
