Я відвернувся від її письмового столу і прогулявся у далекий край кабінету, що повністю займав чотириста тридцять п’ятий поверх Шпиля «Транслінії» у Вавилонському секторі Центру Тау Кита. Стін у нього не було. Кругла кімната відкривалася всім вітрам від підлоги й до стелі, вбезпечена захисним полем, що живилося від сонячних батарей, проте навіть не мерехтіло. Її кабінет найбільше скидався на дві сірі тарелі, підвішені між небом та землею. Я спостерігав за слаломом кармазинових хмар між нижчими вежами за півкілометра під моїми ногами і міркував про пиху. У кабінеті Тайріни вам не знайти ні дверей, ні східців, ні ліфта, ні силових підйомників, ні люків — жодного способу потрапити на інший рівень. До неї на прийом можна потрапити лише через п’ятигранний телепорт, що переливається посеред кімнати, схожий на абстрактну стереоскульптуру. І я помітив, що не менш ніж про пиху, думаю ще й про пожежі в хмарочосах та від’єднання електроенергії.
— Значить, ви їх видавати не збираєтеся?
— Анітрохи, — шкіриться мій редактор. — Завдяки тобі, Мартіне, «Транслінія» заробила кілька мільярдів марок. Ми надрукуємо. Я просто кажу, що «Пісні» не купуватимуть.
— Неправда! — закричав я. — Не всі розуміються на добрій поезії, але ж людей, котрі придбають книгу, досить для того, щоби вона стала бестселером.
Тайріна не стала сміятися цього разу, але кутики її зелених губ кривою блискавкою зметнулися вгору.
— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона, — кількість людей, які читають книжки, стабільно падає від часів Гутенберга. У двадцятому столітті у так званих індустріалізованих демократіях по одній книжці на рік читало менше двох відсотків населення. А це дані з епохи перед появою розумних машин, інфосфери та дружніх користувачеві інтерфейсів і середовищ. На момент Гіджри дев’яноста восьми відсоткам населення Гегемонії читання стало взагалі ні до чого. Їх навіть цьому ніхто не вчив. Сьогодні все значно гірше. У нас сто мільярдів людей в Усемережжі, із котрих менше одного відсотка морочитиме собі голову придбанням та друком паперової копії книги. Про
— Ви ж продали «Вмирущу Землю» в кількості майже трьох мільярдів примірників? — нагадав я їй.
— Хмм, — видихнула Тайріна. — Це ефект «Шляху прочанина».
— Ефект чого?
— «Шляху прочанина». У Массачусетській колонії на Старій Землі… е-е, коли ж це було?., сімнадцятого століття кожна порядна сім’я зобов’язана була мати цю книгу вдома. Але ж Боже мій,
— Хто такий Гітлер? — спитав я.
Тайріна слабко всміхнулася:
— Політик Старої Землі. Трохи пописував. Ми досі друкуємо його «Мою боротьбу»… «Транслінія» поновлює авторське право кожних сто тридцять вісім років.
— Ну, то давай я за пару тижнів відшліфую «Пісні» і вилижу їх як треба.
— Чудово, — либиться Тайріна.
— Мабуть, ви схочете їх відредагувати, як і минулого разу?
— Антірохи. Оскільки в ядрі нашого задуму зараз йдеться не про ностальгію, то можеш писати, як заманеться.
— Отже, можна лишити білі вірші? — кліпнув очима я їй у відповідь.
— Звісно.
— І всю філософію?
— Прошу.
— Навіть експериментальні частини?
— Так.
— І ви все одно надрукуєте їх так, як я схочу?
— Слово в слово.
— І є
— Ані найменшого бісового шансу.
Мої «пару тижнів на шліфування „Пісень“» виявилися десятьма місяцями каторжної роботи. Я позачиняв більшість кімнат в апартаментах, залишив тільки вежу на Денебі-Драй, тренажерний зал на Лузі, кухню та ванний плотик на Морі Безкрайому. Я гарував по десять годин на день, робив перерву для енергійного вправляння, їжі, короткого сну і повертався за робочий стіл на нову восьмигодинну зміну. Процес був схожий на дні одужання після апоплексичного удару, коли я мусив цілу годину чи й навіть день чекати на одне слово або на те, щоб якесь поняття нарешті пустило міцніший корінь у мовному ґрунті. Мій ритм уповільнився ще й через те, що тепер я чекав не просто на слово, а на його бездоганний синонім, чітке римування, щонайграйливіший образ чи невимовну аналогію найневловлюваніших емоцій.
Я скінчив за десять стандартних місяців, остаточно здавшись на ласку стародавнього афоризму про те, що ні книжку, ні вірш неможливо завершити, їх можна тільки покинути.
— Ну, що ви скажете? — спитав я в Тайріни, коли вона гортала перший примірник.
Її погляд був порожнім — натомість очей за тодішньою модою мертвіли бронзові диски, які попри те повнилися слізьми:
— Це прекрасно, — змахнула вона сльозинку рукою.
— Я спробував відтворити голоси Древніх, — раптом засоромився я.
— У тебе вийшла блискуча поема.
— Але над «Інтерлюдією Небесної Брами» не завадило би ще посидіти.
— Вони бездоганні.
— Це все про самотність, — підказав я.
— Це і є самотність.
— Гадаєте, вони готові? — поцікавився я.
— Вони ідеальні… Це шедевр.
— То вони продаватимуться? — добивав я.
— Ніхрена подібного.