У первинних планах стояло сімдесят мільйонів паперових примірників «Пісень». Реклама «Транслінії» заполонила всю інфосферу, її ролики крутили по ГТБ, її вшивали в програмне забезпечення, найвідоміші письменники накатали купу класних відгуків під презентацію, в читацьких колонках «Нью Нью-Йорк таймс» та «ЦТК-ревю» розмістили рецензії і загалом витратили небувалі суми на розкрутку.
Впродовж першого року публікації видавництво продало двадцять три тисячі паперових версій книги. При відпускній ціні видавця 12 марок мої десять відсотків із роялті склали 13 800 марок, що входили у двомільйонний аванс, сплачений мені видавничим домом «Транслінія». На другий рік вони реалізували ще шістсот тридцять вісім примірників; права на використання «Пісень» в інфосфері та на стереоекранізацію нікого не зацікавили, авторські тури ніхто не замовляв.
Брак цікавості в торгових мережах із головою компенсувала гора негативних відгуків. «Нерозбірливо… архаїчно… відірвано від проблем сьогодення», — писав оглядач книжкової колонки в «Таймс». «Пан-Силен здійснив вершинний акт антикомунікації, — писав у „ЦТК-ревю“ Урбан Капрі, — коли дозволив собі зануритися з головою в оргію претензійних і туманних фраз». Добивав Мармон Гемліт на шоу «В прямому ефірі Всемережжя!»: «А, ті віршики від… як там його… я не подужав прочитати… Та й навіть не пробував».
Та, схоже, Тайріні Вінгрін-Фіф було байдуже. За два тижні після перших рецензій, коли надійшли перші повернуті крамницями партії книги і коли скінчився мій тринадцятидобовий запій, я телепортувався до неї в кабінет та впав у чорне плинопінне крісло, що причаїлося посеред кімнати, ніби оксамитова пантера перед стрибком. Надворі навісніла одна із легендарних бур ЦТК, метаючи воістину Юпітеріанські перуни кривавим небом за невидимим силовим полем офісу.
— Годі вже пріти, — проказала Тайріна. Перукарська мода того дня прикрасила її чоло півметровими гостряками, а нефелометричне енерговбрання переливалося навколо тіла мінливими пасмами різнобарв’я, які то приховували, а то й відкривали наготу попід ними. — Ми тільки за першим разом зробили до шістдесяти тисяч факс-передач паперових копій, тому не сильно прогоріли.
— Але ж ви казали, що в планах сімдесят мільйонів, — здивувався я.
— Казали. Та потім рукопис почитав наш штучний інтелект зі штату «Транслінії», і ми передумали.
— Він навіть Штінтові настільки не сподобався? — ще глибше осів я в кріслі.
— Штінт навпаки, був
Я сів у фотелі.
— То може, треба продавати книги ТехноКорду?
— Ми це й зробили, — правила далі Тайріна. — Продали одну книгу, яку мільйони Штінтів, напевно, одразу ж прочитали, щойно вона надійшла плюс-каналом. Коли мова заходить про кремній, міжзоряне авторське право ніц не варте.
— Гаразд, — я знову обвалився на спинку. — Що далі? — А за невидимим вікном межи шпилями та хмарними вежами все ще танцювали громовиці завбільшки з магістральні шосе Старої Землі.
Тайріна підвелася з-за робочого столу і прогулялася до краю круглого килима. Силове поле навколо її тіла електрично брижилося, й іскорки ним бігали ніби олійні розводи поверхнею води.
— А далі, — почала вона, — ти повинен вирішити для себе, ким ти хочеш бути: письменником чи найбільшим мудаком в Усемережжі.
— Що?
— Ти мене чув. — Тайріна розвернулася та вишкірилася. Зуби в неї мали позолочені коронки. — Договір розв’язує нам руки. Ми можемо повернути виданий аванс. У будь-який спосіб, який нас влаштує. Арештувати твої активи в «Інтербанку», конфіскувати золоті монети, які ти заховав на Домі Вольному, або ж спродати позбавлену смаку телепорт-квартиру, що нас також цілковито влаштувало би. Після цього можеш і далі тусуватися з митцями-дилетантами, марґіналами і психами, яких колекціонує Сумний Король Біллі на своїй задрипаній загумінковій планеті.
Я не зводив із неї погляду.
— З іншого боку, — знову всміхнулася вона до мене своїм людожерським вищиром, — ми можемо забути про цю прикру невдачу, а ти візьмешся за наступну книгу.
Моя наступна книга побачила світ за п’ять місяців. Сюжет «Вмирущої Землі — 2» починався там, де закінчувалася «Вмируща Земля», і цього разу вже розгортався тривіальним прозовим текстом, довжина речень якого і зміст окремих розділів акуратно визначалися на основі показників нейробіологічного моніторингу експериментальної групи зі 638 пересічних читачів паперових книжок. За жанром це був роман, чий обсяг не повинен був відлякати потенційного клієнта магазину харчів на касі самообслуговування. На обкладинці крутився двадцятисекундний інтерактивний стереоролик, у якому високий та засмаглий незнайомець (мабуть, таки Амальфі Шварц, хоча Амальфі був низеньким та блідим і носив контактні лінзи) здирав у любовній пристрасті корсет із жінки, котра всіляко цьому опиралася, а коли її пипки ледве вже не оголювалися, білявка поверталася до глядача і хтивим бездиханним шепотом порноакторки Леди Либідь зверталася до читача по допомогу.
