Казка полностью

Я залишив його позаду, і то з превеликим задоволенням. Навіщо дозволяти всіляким дратівливим співкамерникам псувати собі життя, яке й так паскудне.

У центрі поля лежали речі, знайомі мені за різними тренуваннями, починаючи ще з дитячого футболу та хокею. Там була подвійна лінія чогось, схожого на дерев’яні залізничні шпали. Були великі матер’яні мішки з якимись круглими опуклостями, що могли бути тільки м’ячами. Був ряд жердин, обмотаних мішковиною. На верхній частині кожної було грубо намальоване похмуре обличчя. Емпісаріанські тренувальні манекени, не інакше. Там були мотузки з кільцями на кінцях, які звисали з Т-подібного бруса, а також широка дошка на високих козлах із квадратом сіна з одного боку. А ще я бачив плетений кошик, повний чогось схожого на держаки сокир. Мені було байдуже, які вони на вигляд. Тренер Гаркнесс змушував нас виконувати вправи, які можна назвати садистськими, але гамселити один одного дрючками? Ні.

Я опинився попереду натовпу, коли ми добігли через поле до ділянки бігової доріжки якраз напроти VIP-ложі. Тут я порівнявся навіть з Айотою, який біг, закинувши голову назад, випнувши груди й потужно працюючи притиснутими до тулуба ліктями. Йому б ще в руки по гантелі — і був би викапаний дядько середнього віку з мого району вдома, який намагається підтримувати форму. Ну, можна ще спортивний костюм.

— Хочеш наввипередки? — запропонував я.

— Ще чого? Щоб ота сучка Петра з рештою робили ставки на переможця? — Він тицьнув великим пальцем у вичепурених цілих людців, які розслаблялися з освіжальними напоями. До них доєдналися ще двоє. Ну просто тобі коктейльна вечірка, їй-бо. Компанію захищали двоє нічних солдатів. — У нас і так проблем навалом, чи ні?

— Гадаю, що так.

— Звідки ти, в біса, насправді, Чарлі? Ти не уллі.

Од відповіді мене врятувало видовище того, як Хеймі сходить з треку. Він поплентався до куп різноманітного тренувального спорядження, опустивши голову й здіймаючи худі груди. Між плетеним кошиком з бойовими палицями (не знаю, чим іще вони могли бути) і манекенами з похмурими пласкими обличчями стояло кілька лавок і стіл, заставлений глиняними маленькими, як для кави, чашечками. Хеймі взяв одну, випив її вміст, повернув на стіл, а потім сів, спершись руками на стегна та опустивши голову. Стіл охороняв, або ж наглядав за ним, нічний солдат, який глянув на Хеймі, але навіть рукою не ворухнув, щоб ударити його.

— Не здумай зробити те саме, — захекано сказав Ай, — бо відлупцюють до крові.

— А як йому це сходить з рук?

— Бо вони знають, що йому не до снаги робити це лайно. Він містер Нікчема, еге ж? Але він цілий, і без нього нас знову буде тридцять.

— Не розумію, як… Тобто, коли почнеться «Чесний двобій»… припустімо, що це колись станеться… як вони можуть сподіватися, що він, ну… боротиметься.

— А вони й не сподіваються, — сказав Ай, і я помітив дивну нотку в його голосі. Це могло бути співчуття. Чи, може, товариськість. Це не значить, що йому подобався Хеймі; це значить, що йому не подобалась ситуація, в якій ми опинились. — Ти що, ніколи не задихуєшся, дитятко? Ще коло, і я сидітиму на лавці біля Нікчеми, і хай лупцюють мене своїми дрючками скільки влізе.

Я хотів сказати йому, що займався багатьма видами спорту, але тоді він би мене запитав якими, а я навіть не знав, яким видом спорту займалися на цьому здоровенному зеленому жетоні для гри в «блішки»[55].

— Я підтримував форму. Принаймні до того, як потрапив сюди. І можеш називати мене Чарлі, а не «дитятко», гаразд? «Дитятко» — це так вони нас називають.

— Хай буде Чарлі. — Ай тицьнув пальцем у Хеймі, який пригнічено сидів на лавці, уособлюючи тяжку тугу. — Отой бідака безклепкий — просто для галочки. Гарматне м’ясо.

Тільки він не казав «бідака безклепкий» і «гарматне м’ясо». Так мій розум переклав ужиті ним вирази.

— Вони хочуть якомога швидше заповнити недобір.

«Як номер один проти номера шістнадцять у турнірі NCAA “Великий танець”[56]», — подумав я.

Ми знову добігали до VIP-ложі, і цього разу була моя черга тицяти пальцем у пишно вдягнених людей, які спостерігали за нами. Це коли вони не розмовляли одне з одним, оскільки було видно, що їхні теревені, не знаю вже про що, для них набагато важливіші, ніж обідранці внизу, які чогось там хекали й метушились. Ми були просто приводом для того, щоб їм зібратись, як отим хлопцям у нас вдома, які вчащають повитріщатися на футбольні тренування. Позаду нас розтяглася вервечкою решта нашої команди, а двоє хлопців — Дабл і ще один на ім’я Янно — склали компанію Хеймі на лавках.

— Скільки їх там?

— Що? — Айота вже теж почав задихатися. А я все ще вільно дихав. — Прихильників Елдена? — «Прихильників» він сказав із притиском, немов узяв у лапки. — Не знаю. Двадцять. Може, тридцять. Може, ще кілька. Ота сучка верховодить ними, бо вона коханка Вбивці Польоту.

— Петра?

— Еге ж, вона.

— І це всі?