Казка полностью

На мене ніхто не звертав уваги — всі зосереджено наминали свої наїдки, які так відрізнялись від нашої звичної їжі. Я запхав папірець із олівцем під сінник Хеймі. Він би не заперечував.

Оскільки камери були відчинені, ми могли вільно збиратися для балачок після бенкету. До моєї підійшов Айота. До нього приєднався Амміт. Вони оточили мене з обох боків, але я їх не боявся. Відчував, що мій королівський статус надійно захищає від їхніх зазіхань.

— Як ти збираєшся пройти повз нічних солдатів, Чарлі? — запитав Айота. Він ужив інше слово замість збираєшся, але я почув саме його.

— Не знаю, — зізнався я.

Амміт аж загарчав з досади.

— Принаймні поки що. Скільки їх, як ви думаєте? Разом із Келліном?

Айота, довгожитель у «Глибокій Малейн», замислився.

— Двадцять, максимум двадцять п’ять. Мало хто з Королівської гвардії став на бік Елдена, коли він повернувся в подобі Вбивці Польоту. Ті, хто цього не зробив, усі мертві.

— Ці теж мертві, — сказав Амміт, маючи на увазі нічних солдатів. І він мав рацію.

— Еге ж, але вдень — коли день там, нагорі — вони слабнуть, — зауважив Айота. — Блакитного сяйва навколо них стає менше. Ти, мабуть, помічав це, Чарлі.

Так, помічав, але доторк до того сяйва, навіть спроба доторку обов’язково закінчувалась паралізуючим шоком. Айота це знав. Усі інші теж. І шанси були проти нас. Перед першим раундом ми переважали їх чисельно. Тепер — ні. А якщо досидимось до закінчення другого раунду, то нас залишиться всього восьмеро. Або й менше, якщо хтось дістане такі важкі поранення, як Фрід чи Ґаллі.

— А-а, так ти ні трясці не знаєш, — розчаровано протяг Амміт, сподіваючись, як мені здалося, що я йому заперечу.

Заперечити було нічого, але я знав те, чого не знали вони.

— Послухайте мене, обидва, і передайте іншим. Вихід є. — Принаймні якщо Персі казав правду. — Якщо пройдемо повз нічних солдатів, ми ним скористаємось.

— А що за вихід? — запитав Айота.

— Поки що це не має значення.

— Припустімо, що вихід є. А як ми збираємось пройти повз цих синіх?

Знов за рибу гроші.

— Я думаю над цим.

Амміт плеснув рукою небезпечно близько біля мого носа.

— У тебе нічого немає.

Я не хотів викладати козирну карту, але не бачив іншого виходу. Я запустив руки у свою шевелюру й припідняв її, показуючи біляве коріння.

— Принц я обіцяний чи ні?

Тут уже їм заціпило. Айота навіть приклав долоню до лоба. Звичайно, коли він так наївся, то міг побути й великодушним.

Незабаром повернувся Персі разом зі своєю кухонною командою з двох чоловік у супроводі пари нічних солдатів. Їхні блакитні оболонки були помітно слабші — пастель, а не майже індиго, — значить, нагорі над нами вже зійшло сонце, хоча, мабуть, і приховане, як завше, товстим шаром хмар. Якби в мене був вибір між іще однією мискою курячого рагу і денним світлом, я б обрав денне світло.

«Легко говорити з повним черевом», — подумав я.

Ми поскладали свої миски й чашки у возик. Весь посуд сяяв, і це нагадало мені, як Радар колись, за кращих часів, вилизувала свою миску. Двері наших камер з гуркотом зачинились. Десь там, нагорі, день, а для нас — іще одна ніч.

«Малейн» угомонилась більше, ніж зазвичай, відригуючи й пукаючи, та врешті все це заглушилося хропінням. Убивство — виснажлива, безрадісна робота. Очікування того, житимеш ти чи помреш, ще більше стомлює і пригнічує. Я вирішив додати сінник Хеймі до свого, щоб краще встелити кам’яну підлогу, на якій ми спали, але не міг змусити себе поворухнутись. Я лежав, утупившись у вічно заґратоване вікно. Був знесилений, але як тільки заплющував очі, бачив або очі Кла в той останній момент, коли вони були очима живої людини, або Стукса, коли він підпирав рукою щоку, щоб не витікало рагу.

Врешті я заснув. І бачив уві сні принцесу Лію біля басейну, яка тримала в руках кумедний мамин фен — «Пурпуровий бластер смерті». У цього сну була якась мета, чи то емпісаріанська магія, чи то простіша магія моєї підсвідомості, яка намагалася щось мені сказати, але я так і не встиг ухопити суть повідомлення, бо мене щось розбудило. Якесь деренчання і шкрябання по каменю.

Я сів і роззирнувся. Поламаний газовий світильник рухав­ся в отворі. Спершу за, а потім проти годинникової стрілки.

— Що…

Це був Айота, у камері навпроти моєї. Я приклав палець до губ.

— Тс-с-с!

Це був просто інстинкт. Усі спали, кілька чоловік стогнали вві сні, явно від жахіть, а підслуховувальних пристроїв тут точно не було, нема їх в Емпісі.

Ми спостерігали, як газовий світильник розхитувався туди-сюди. Кінець кінцем він випав і повис на металевому шлангу. В стінному отворі щось було. Спочатку я подумав, що то великий старий щур, але тьмяна фігура була занадто кутастою як для щура. Потім те щось випхалося назовні й швидко скотилося по стіні на брудну кам’яну підлогу.

— Що за чортівня! — прошепотів Айота.