Ми позаходили в камери. Тепер Ай, Стукс і я тішились — якщо так можна сказати — усамітненням. Квіллі заніс Фріда в його камеру, обережно поклав на сінник і пішов у ту, яку ділив з Кеммітом. Ми чекали, що нічні солдати підуть, розпростерши руки, від чого двері камер з гуркотом зачиняться, однак вони просто вийшли, замкнувши за собою двері в зовнішній світ: один засув, два засуви, три, чотири. Очевидно, разом із «купою їжі» нам мали дозволити поспілкуватися, принаймні деякий час.
Еріс була в камері Ґаллі, оглядала рану на його голові (без подробиць, але жахливу). Його дихання було уривчастим хрипом. Еріс подивилась на мене втомленими очима.
— Він не переживе цієї ночі, Чарлі. — Потім вона гірко засміялась. — Але тоді й ніхто з нас її не переживе, бо тут завжди ніч!
Я поплескав її по плечу й пішов до камери Айоти, з якої він вирішив не виходити. Він сидів, спершись об стіну, поклавши зап’ястя на коліна й звісивши руки. Я сів поруч.
— Якого дідька тобі треба? — запитав він. — Хочу якомога швидше залишитись на самоті. Коли ваша ласка, себто, ваша довбана величносте.
Стишивши голос, я запитав:
— Якби звідси був вихід — спосіб утекти — ти пішов би зі мною?
Він повільно підняв голову. Подивився на мене. І розплився в усмішці.
— Ти тільки покажи мені цей вихід, любчику. Тільки покажи.
— А як інші? Ті, що в змозі?
Усмішка поширшала.
— Невже так отупів від королівської крові, принцику? А
Того вечора всім, хто вижив, не просто роздали по шматку напівсирого м’яса — було влаштовано справжній бенкет. Персі та ще двоє сірих людей, чоловік і жінка в брудних білих блузах, вкотили не один, а три возики. Спереду і ззаду їх оточували нічні солдати з гнучкими палицями напоготові. У першому возику була величезна каструля, яка нагадала мені кухню злої відьми з казки «Гензель і Ґретель». Навколо каструлі стосами височіли миски. У другому стояв високий керамічний контейнер в оточенні маленьких чашок. А в третьому возику було кілька пирогів з рум’яними скоринками. Суміш ароматів була неземна. Тепер ми були вбивці, вбивці, які позбавили життя товаришів, але ми також були голодні, і якби не пара наглядачів-Скелеторів, думаю, ми б накинулись на ті возики. А так відступили до відчинених дверей своїх камер і спостерігали. Дабл усе витирав рота рукою.
Кожному дали миску й дерев’яну ложку. Персі набирав із каструлі рагу й щедро накладав у кожну миску по вінця. Воно було густе й кремоподібне (просто справжні вершки, мені здалося), з великими шматками курки, а ще з горохом, морквою й кукурудзою. Раніше я замислювався про те, звідки береться їжа, але тоді мені просто хотілося їсти.
— Ери с обою в амеру, — сказав Персі своїм хрипким, затухаючим голосом. — Буде ще.
З контейнера насипали свіжий фруктовий салат: персики, чорниці, полуниці. Не маючи сили чекати — вигляд і аромат справжніх фруктів доводили до відчаю, — я перекинув керамічну чашку, висипав увесь вміст до рота й тут-таки все з’їв, витираючи підборіддя та облизуючи пальці. Я відчув, як мій організм радо прийняв це частування після тривалого одноманітного харчування м’ясом і морквою, м’ясом і морквою, знову м’ясом і морквою. Пироги поділили на п’ятнадцять порцій — крім Ґаллі, бо йому було не до смакування їжі. Для пирогів тарілок не знайшлось, тож обходились руками. Шматок Айоти зник ще до того, як було роздано останні порції.
— Яблучний! — сказав він, і з губ злетіли крихти. — І дико смачний!
— Наїдайтесь од пуза, дитятка! — проголосив нічний солдат і засміявся.
«Бо завтра ми помремо», — подумав я, сподіваючись, що це станеться не завтра. І не наступного дня. І не через іще один день. Я й досі не мав жодного уявлення, як ми звідси виберемось, навіть якщо Персі знав про вихід через кімнату для суддів. Та мені хотілося, щоб це сталося до другого раунду «Чесного двобою», де я міг, цілком імовірно, опинитися проти Джаї. У цьому не було б нічого чесного.
Охоронці й кухонні працівники пішли, але двері камер поки що залишались відчинені. Я заходився коло курячого рагу. Воно було смачне. Божечки, яке ж смачнюще. «Смачнятинка для моєї пузятинки», як казав, бувало, друзяка Берд, коли ми сиділи на велосипедах під маркетом «Зіп-Март» і ласували печивком «Твінкіз» або паличками «Слім Джимз». Я кинув погляд у сусідні двері й побачив Стукса, який жадібно їв, притиснувши руку збоку до обличчя, щоб куряча підлива не витікала через рану в щоці. Деякі картини з часу, проведеного в «Глибокій Малейн», назавжди врізались мені в пам’ять. І це — одна з них.
Коли моя миска спорожніла (і я без сорому зізнаюся, що вилизав її начисто, достоту як Джек Шпрот[69] із дружиною), я взяв свою порцію пирога і впився зубами. Мій пиріг був не з яблуками, а з заварним кремом. Зуби натрапили на щось тверде. Я подивився і побачив, що з крему стирчить недогризок олівця, обмотаний клаптиком паперу.