Казка полностью

Я очманіло дивився на те, як червоний цвіркун, завбільшки з добрячого кота, стрибав до мене на м’язистих задніх лапах. Він ще шкутильгав, але майже непомітно. Наблизився до ґрат моєї камери і втупився в мене чорними очима. Довгі вусики, які стирчали з голови, нагадали мені «роги» на олдскульному телевізорі містера Боудітча. Між його очима і ротом, який наче застиг у диявольській гримасі, містилася панцирна платівка. А на череві внизу вид­нілося щось схоже на клаптик паперу.

Я присів на одне коліно й сказав:

— Я тебе пам’ятаю. Як твоя нога? На вигляд ніби краще.

Цвіркун заскочив у камеру. Це було б легко зробити цвіркунові в тому світі, з якого я прийшов, але цей був такий великий, що йому довелось протискатися крізь ґрати. Він дивився на мене. Він мене пам’ятав. Я повільно простяг руку й погладив маківку його хітинової голови. Немов чекаючи дотику, він повалився на бік. На його панцирному череві й справді був згорнутий клаптик паперу, приліплений чимось схожим на клей. Я обережно відклеїв його, намагаючись не розірвати. Цвіркун знову став на всі шість лап — чотири для ходьби, мені здавалось, і дві великі ззаду для стрибання — і плигнув на сінник Хеймі. Звідти він і далі дивився на мене.

Знову магія. Я вже почав до цього звикати.

Я розгорнув папірець. Лист був написаний такими дрібними літерами, що мені довелось тримати його аж біля очей, щоб прочитати, але там було щось іще, що тоді здавалося мені набагато важливішим. Це було маленьке пасмо волосся, приліплене до записки тією ж клейкою речовиною. Я підніс його до носа й понюхав. Запах був слабкий, але помилитися було неможливо.

Радар.

У записці було таке: «Ти живий? Ми можемо тобі допомогти? БУДЬ ЛАСКА, НАПИШИ, ЯКЩО МОЖЕШ. Собака в безпеці. К.»

— Що це? — прошепотів Ай. — Що воно тобі принесло?

У мене був папір — малесенький клаптик — від Персі і недогризок олівця. Відповісти я міг, але що?

— Чарлі! Що воно…

— Замовкни! — прошепотів я у відповідь. — Мені треба подумати!

«Ми можемо тобі допомогти?» — питалось у записці.

Чимало запитань викликав отой займенник. Ясно, що записка від Клаудії. Якимсь чином, імовірно завдяки нюху і вродженому навігатору, моя собака знайшла дорогу до будинку Клаудії з патичків. Це добре, це чудово. Але Клаудія жила сама. Вона я, а не ми. Може, до неї приєднався Вуді? Чи навіть Лія верхи на вірній Фаладі? Їх було б недостатньо, королівської вони крові чи ні. Але якби вони зібрали ще когось, сірих людей… чи не завеликі сподівання? Напевно. Однак якщо вони повірили, що я справді обіцяний принц, то, може…

«Думай, Чарлі, думай».

А думав я про стадіон — колишнє «Поле монархів», а тепер «Поле Елдена». Для його освітлення не було електрики — хиткий генератор, який мені показував Аарон і який живився енергією рабів, для цього не використо­вували, — однак поле таки освітлювалось, принаймні тоді, коли відбувався «Чесний двобій», рядами величезних ­газових світильників, розташованих по всьому периметру стадіону.

У мене була тисяча запитань і лише один клаптик паперу. Не найкраща ситуація, особливо тому, що отримати відповідь на будь-яке з них було практично неможливо. Але в мене також виникла одна ідея, а це краще, ніж нічого. Проблема полягала в тому, що ця ідея ні на йоту не спрацює, якщо не придумаю способу нейтралізувати нічних солдатів.

Якщо я можу… і якщо цей посланий провидінням червоний цвіркун, котрому я колись допоміг, поверне записку Клаудії…

Я склав удвоє мій єдиний дорогоцінний клаптик паперу та обережно розірвав його навпіл. Потім дуже маленькими літерами написав: «Живий. Дочекайтеся вечора, коли “Поле монархів” буде освітлене. Приходьте, якщо вас багато. Якщо мало — ні». Хотів підписатися так само, як вона, «Ч.», але передумав. Унизу напівклаптика ще меншими літерами я написав (не без збентеження): «Принц Шарлі».

— Іди сюди, — покликав я пошепки цвіркуна.

Він непорушно сидів на сіннику Хеймі, суглоби вели­чезних задніх лап стирчали догори, немов зігнуті лікті. Я клацнув пальцями, він плигонув і приземлився переді мною. Це було набагато прудкіше, ніж тоді, коли я бачив його востан­нє. Я легенько штовхнув його стиснутими пальцями, і він послужливо перекинувся на бік. Речовина на животі ще була досить липкою. Я приліпив записку і сказав йому:

— Біжи. Віднеси назад.

Цвіркун підвівся, але не ворушився. Айота вп’явся в нього очима, такими великими, аж ставало страшно, що вони ось-ось вискочать йому з орбіт.

— Біжи, — прошепотів я і вказав на отвір над повислим газовим світильником. — Повертайся до Клаудії.

Мені раптом спало на думку, що я даю вказівки цвір­кунові. А потім у голові промайнуло, що я з’їхав з глузду.

Він ще якусь мить дивився на мене загадковими чорними очима, потім повернувсь і протиснувся крізь ґрати. Стрибнув до стіни, помацав камінь передніми лапами, ніби перевіряючи, а потім вмить видерся нагору.