Казка полностью

— Що це за чортівня? — запитав Стук із сусідньої камери.

Я не збирався відповідати. «Це» було червоне й велике, але якщо Стукс не міг сказати, що то цвіркун, значить, він сліпий.

Отвір був вужчий, ніж простір між ґратами, але цвіркун проліз туди разом із моєю запискою. І це теж можна вважати удачею, якщо уявити, хто міг прочитати це послання, якби воно впало на підлогу. Звісно, неможливо гарантувати, що записка залишиться на місці, поки червоний цвіркун знову долатиме всі труднощі, які трапились йому дорогою сюди. І навіть якщо в цьому пощастить, хтозна, чи збережеться записка, коли він дістанеться до Клаудії. І чи діста­неться взагалі. Але хіба в мене — в нас — був інший вибір?

— Стуксе, Аю. Послухайте мене і передайте решті. Нам треба дочекатися другого раунду, але перш ніж він почнеться, ми звідси втечемо.

Очі в Стукса загорілись:

— Як?

— Я ще над цим працюю. А тепер дайте мені спокій.

Я хотів подумати. А ще хотів погладити оте пасемце хутра, яке прислала Клаудія, а також собаку, якій воно належало. Хоча просто від знання, що Радар у безпеці, я відчув, що з плечей звалився тягар, про який я навіть не здогадувався.

— Не розумію, чому цей червоний жук прийшов до тебе, — сказав Ай. — Це тому, що ти принц?

Я похитав головою:

— Знаєш історію про мишку, яка витягла колючку з лапи лева?

— Ні.

— Як-небудь розповім. Коли ми звідси виберемось.

Наступного дня не було «тренувань», не було й бенкету. Зате був сніданок, і оскільки Персі був сам, я мав можливість передати йому записку на другій половині папірця, який він мені дав. Там було всього п’ять слів: «Як вийти з кімнати суддів?» Він не читав, просто запхав її кудись під мішкувату, схожу на блузу сорочку і далі покотив коридором свій возик.

Пішла чутка: «У принца Чарлі є план втечі».

Я сподівався, що коли нічні солдати наскочать до нас із перевіркою — навряд чи вдень, але таке траплялось, — то не відчують нової енергії й нашорошеності полонених гладіаторів. Мені здавалось, що цього не станеться; більшість із тих солдатів тупі, на мій погляд. Однак, Аарон не тупий, Верховний Володар теж.

Так чи інакше, жереб кинуто — звісно, за умови, що Джиміні Крікет[70] принесе мою записку Клаудії. Коли почнеться другий раунд, останні спадкоємці Ґаллієнів, разом із загоном сірих людей, можуть з’явитися біля воріт одержимого привидами міста. Якщо нам вдасться вибратися звідси й приєднатися до них, то в нас може з’явитися шанс на свободу, ба навіть на повалення істоти, яка захопила владу й прокляла цю колись благословенну країну Емпіс.

Я вирішив, що стоятиму за свободу. Я не хотів помирати в сирій камері або на кривавому бойовищі задля розваги Елдена та його дуполизів і не хотів також, щоб помер ще хтось із моїх друзів-в’язнів. Нас залишилось тільки п’ятнадцятеро. Ґаллі не стало в ніч бенкету — поки бенкет ще тривав, наскільки я зрозумів. Наступного дня після сніданку двоє сірих винесли його під наглядом нічного солдата, якого звали Лемміл, чи Ламмел, чи навіть Лемюель. Мені було байдуже. Я хотів його вбити.

Хотів повбивати їх усіх.

— Якщо є спосіб покінчити з цими нічними солдатами, краще знайди його швидше, принце, — сказав Амміт, коли забрали Ґаллі. — Не знаю, як Вбивця Польоту, але ота сучка, що отирається біля нього, Петра, не схоче довго чекати наступної бійні. Вона просто кайфує від цього.

«Кайфує від цього» — не зовсім те, що сказав Амміт, але він не помилився.

На вечерю наступного дня після бенкету дали шматки напівсирої свинини. Від самого погляду на свій шматок шлунок у мене перевернувся, і я мало не викинув свою вечерю у помийну дірку. Добре, що цього не зробив, бо в ньому була ще одна записка від Персі, написана тим самим почерком освіченої людини: «Відсуньте високу шафу. Двері. Можуть бути замкнені. Знищте це. Завжди до ваших послуг — Персіваль».

Негусто, але це все, чим я міг задовольнитися, та й те матиме сенс лише в тому разі, якщо ми спочатку діста­немось у кімнату суддів. Ми могли б якось упоратись із гнучкими палицями, однак спершу треба зробити щось із високою напругою, яка оточує наших загарбників. Але припустімо, ми це зробили.

Як убити їх, якщо вони вже мертві?

Наступного дня я зі страхом чекав сніданку, бо знав: коли Персі принесе ковбаски, це означатиме другий раунд, а я ще не придумав, що робити з блакитними парубками. Але принесли великі оладки, залиті якимсь ягідним сиропом. Я піймав свій, з’їв, а потім, скориставшись кухлем із дірочкою в дні, змив сироп з рук. Айота дивився на мене крізь ґрати своєї камери та облизував пальці, чекаючи, поки піде Персі.

Коли той пішов, Айота сказав:

— У нас є ще день, щоб поранені підлікувались, але якщо це буде не завтра, то точно післязавтра. Не більше трьох днів.

Він мав рацію, і всі залежали від мене. Це абсурд, що вони довірились старшокласнику, але їм був потрібен заклинатель дощу, і обрали мене.

Раптом я згадав, як тренер Гаркнесс казав: «Швидко впав і зробив мені двадцять жимів, ти, тринькало простору».