Оскільки кращої ідеї в мене не було і почувавсь я тринькалом простору, то й заходився відтискатись. Руки широко розставити. Повільно вниз, торкаючись підборіддям кам’яної підлоги, і повільно вгору.
— Навіщо ти це робиш? — запитав Стукс, спершись на ґрати й спостерігаючи за мною.
— Це заспокоює.
Подолавши початкову скутість (а також очікуваний протест тіла у відповідь на прохання виконати реальну роботу), ви справді це відчуєте. Рухаючись угору і вниз, я все думав про той сон: Лія тримає фіолетовий фен моєї матері. Віра в те, що відповідь на мою проблему —
Ось невеличка примітка, не зовсім і примітка — просто чекайте, я зараз поясню. Влітку перед сьомим класом я прочитав книжку «Дракула». Прочитав ще й через настійливе наполягання Дженні Шустер, незадовго до того, як вона з родиною переїхала до Айови. Взагалі-то я збирався прочитати «Франкенштайна» (у мене була бібліотечна книжка), але вона сказала, що це нудятина, купа жахливої писанини з недолугою філософією. А от «Дракула», сказала вона, в сто разів краща, найкрутіша вампірська історія у світі.
Не знаю, чи мала вона рацію щодо цього (навряд чи можна серйозно ставитись до літературних суджень дванадцятирічної дівчинки, хоч вона й знається на жахастиках), але «Драк» був чудовий. І ось згодом, коли всі оті кровопускання-кровосмоктання, кілки, устромлені в серця, роти мерців, напхані часником, нарешті вивітрились у мене з голови, я згадав одну штуку, яку Ван Гельсінг[71] сказав про сміх, який він називав Король Сміх. Так от, він сказав, що Король Сміх ніколи не стукає у двері, а вривається в них. І ви погодитесь зі мною, якщо пригадаєте, як, побачивши щось смішне, не могли стримати сміху, і нетільки в той момент, а щоразу згадуючи. Мені здається, це повною мірою стосується і справжнього прозріння. Не існує сполучної ланки, на яку б ви вказали пальцем: «О, точно, я подумав про
Я зробив двадцять відтискань, потім тридцять, і саме тоді, коли вже хотів плюнути на все це, сяйнула блискавка. Попередньої миті нічого не було, а наступної — ось вона, ідея, блиснула на всю потугу. Я підвівся й підійшов до ґрат.
— Я знаю, що нам робити. Не впевнений, що це спрацює, але іншого не випадає.
— Розкажи, — попросив Айота.
І я розповів йому про мамин фен, чого він взагалі не зрозумів: там, звідки він родом, жінки сушать волосся на сонці. Однак усе інше він схопив чудово. Як і Стукс, котрий усе чув із сусідньої камери.
— Передайте всім, — сказав я. — Ви обидва.
Стукс приклав долоню до чола і вклонився. Від тих поклонів мене досі аж у дрож кидає, але якщо це допомагає їм згуртуватися, то я вже ладен був потерпіти, доки знову не стану звичайним підлітком. Але насправді я не думав, що стану, навіть якщо все це переживу. Деякі зміни відбуваються назавжди.
Наступного ранку були ковбаски.
Персі завжди мовчки нас обслуговував, але того дня йому було що сказати. Він був лаконічний:
— Ї-і-і, ї-і-і.
Що я зрозумів як «їж, їж…»
Усі отримали по три ланки ковбасок. Мені дали чотири. І не тому, що я принц «Глибокої Малейн». У кожну був запханий дерев’яний сірник із сируватою голівкою. Два я сховав в одну брудну шкарпетку, два — в другу. Приблизно уявляв, для чого вони. І сподівався, що не помиляюся.
Знову потяглось марудне чекання. Нарешті двері відчинились. З’явився Аарон разом з Леммілем — чи як там його звали — і ще двома іншими.
— Виходимо, дитятка! — загукав Аарон, випроставши руки, щоб відчинити двері. — Гарний день для вісьмох, для решти поганий! Бігом, бігом!
Ми повиходили. Сьогодні не було Хатчі з плачем і скаргами на хворобу. Через Стукса, хоча обличчя бідолашного старого Стуксі вже не буде таким, як раніше. Айота дивився на мене з напівусмішкою. Одна повіка в нього сіпнулась, що явно означало підморгування. Це надало мені трохи хоробрості. А також те, що я знав: незалежно від того, чи зможемо ми втекти, Елден Вбивця Польоту, Петра та банда дуполизів отримають дулю з маком, а не «Чесний двобій».
Коли я минав Аарона, він затримав мене, торкнувшись кінцем гнучкої палиці пошматованих решток моєї сорочки. Напівпрозоре людське обличчя поверх черепа посміхалось.
— Ти думаєш, весь такий особливий, еге ж? Дзуськи. Інші теж вважають тебе особливим, еге ж? Ось вони ще побачать.
— Зрадник, — сказав я. — Зрадив усіх, кому присягався.
Посмішка зникла з того, що лишилось від його людської подоби. Під машкарою своєю вічною гримасою шкірився голий череп. Він підняв гнучку палицю, наміряючись вдарити нею мене по обличчю, розпанахати його від волосся до підборіддя. Я стояв і чекав цього, навіть трохи припідняв лице, підставляючи під удар. Щось невідоме промовляло моїми устами, і слова його були правдиві.
Аарон опустив палицю.
— Нє, нє, я тебе не займу. Залишу це для того, хто тебе прикінчить. Давай бігом. А то зараз як обійму тебе, то зразу в штани напудиш.