Казка полностью

У ту мить я ще не збагнув, що відбулось, але нам треба було мерщій вибиратись, і це я чудово розумів. Самі вибухи нічних солдатів не були гучні, вони радше нагадували глухий стук, з яким важкі меблі падають на килим, але жіночий бойовий вереск був аж надто гучний. Додаймо ще тріскіт шрапнелі. Коли я підвівся на ноги, то побачив, що з лоба Айоти над лівим оком щось стирчить. Біля носа стікала цівочка крові. То був уламок кістки. Ще один стирчав у мене в руці. Я висмикнув його й викинув.

Ще кілька людей отримали поранення, але нікого не зачепило серйозно, ніхто не був виведений з ладу, крім Фріда, який і до того був недієздатним. Його підтримував Мерф, який мав бути його суперником у першій групі.

Айота витяг з лоба уламок кістки й ошелешено роззирнувся. Усе було всіяне друзками кісток. Здавалося, тут розтро­щили купу посуду. Від нічних солдатів залишилась тільки уніформа, пошматована так, ніби їх упритул розстріляли з дробовиків.

Чиясь рука обвилась навколо моєї шиї, і Амміт, неушкоджений, ухопив мене у ведмежі обійми:

— Якби ти не сказав нам присісти, нас би посікло на шматки. — І він чмокнув мене в щоку. — Звідки ти знав?

— Та я не знав. — Я думав тільки про те, що нам усім треба присісти й приготуватись до атаки, як у футболі на лінії нападу. — Всі виходимо. Відра беріть із собою. Аю та Амміте, ви попереду. Йдемо до кімнати для суддів через двоє дверей далі. Якщо з’являться нічні солдати, облийте їх і зразу падайте на підлогу. Всі падайте на підлогу, але постарайтесь не перекинути відер. Тепер ми знаємо, як це відбувається.

Коли ми вийшли, несучи відра (Еріс ногою відштовхнула вбік одну з уніформ, а потім плюнула на неї), я на мить озирнувся. Кімната для команд, де ми мали чекати своєї черги на баталію, тепер нагадувала кладовище.

Чудово.

Амміт і Айота йшли попереду. Еріс ухопила відро покійного Ґаллі замість свого. Джая, відро якої спорожніло, взяла зайве. Саме тоді, як ми дійшли до дверей кімнати для суддів, з яскраво освітленого поля в коридор заскочили ще двоє нічних солдатів.

— Ой! — вигукнув один (я абсолютно впевнений, що то було «ой»). — Чого це ви вивалили всією купою? Зараз черга лише першої групи!

Амміт з Айотою зупинились. Ми всі зупинились. Амміт запитав, чудово зображуючи розгубленість:

— А хіба цього разу ми не мали вийти всі разом? Щоб привітати його величність?

Вони підійшли ближче.

— Тільки перша група, ви, тупаки! — сказав другий. — Усі інші повертайтесь у…

Амміт з Айотою перезирнулись. Ай кивнув. Вони одночасно, немов за командою, ступнули вперед, линули з відер і попадали. Всі інші вже були на підлозі, і цього разу не просто присіли, а лежали долілиць. Першого разу нам неймовірно пощастило, а тепер могло й не пощастити.

Ці двоє також вибухнули. Крім спалахів і гупання, я почув щось схоже на потріскування електрики, наче від маленького трансформатора, перед тим як його підсмажить надмірне силове навантаження, і вловив запах озону. Над нами пролетіли хмари кісток і заторохтіли, відбиваючись від стін і підстрибуючи по підлозі.

Амміт підвівся і повернувся до мене, вишкіривши всі зуби в посмішці, не просто лютій — диявольській:

— Біжімо всі туди, Чарлі! У нас іще десяток відер! Бабахнемо стільки тих падлюк, скільки зможемо!

— Ні в якому разі. Кількох знищимо, а потім нас переріжуть. Ми тікаємо, а не рвемося в бій.

Амміту кров ударила в голову, лють засліпила його. Я й не сподівався, що він мене послухає, але Ай ухопив його за шию і струсонув:

— Хто принц, ідіоте? Ти чи він?

— Він.

— Правильно, і ми робимо те, що він каже.

— Ходімо, — сказав я. — Бендо? Булт? Відра повні?

— Половина, — сказав Булт. — Мені шкода, але я трохи розлив, мій прин…

— Йдіть попереду нас, обличчям до виходу. Дабл, ти і Кемміт також. Якщо з’являться ще…

— Ми їм влаштуємо купіль просто на місці, — пообіцяв Кемміт.

Я повів решту, розмахуючи власним відром. Я теж розлив трохи води — холоші в мене були мокрі, — але відро ще було повне на три чверті. Двері в кімнату суддів були замкнені.

— Амміте, Аю. Подивіться, що ви можете зробити.

Вони разом ударили в двері. Ті розчахнулись. Усере­дині панував півморок, і залишкове зображення вибухів, яке досі стояло перед очима, застувало мені зір.

— Хтось щось бачить? — крикнув я. — Там висока шафа, хтось щось ба…

Тут крикнув хтось із нашого ар’єргарду. За мить блиснув яскравий спалах. При його світлі я побачив шафу біля дальньої стіни в оточенні кількох стільців. Хтось завив од болю, і знову блиснуло сліпуче сяйво.

Увійшли Бендо, Дабл і Кемміт, у якого обличчя й рука були залиті кров’ю. З обох ран жовтувато-білими голками стирчали уламки кісток.

— Ще двох поклали, — видихнув Бендо, — але другий убив Булта, перш ніж я його дістав. Схопив в обійми… а той затрусився…

Отже, ми втратили одного, але якщо Бендо не помилився, нічні солдати втратили шістьох. Непоганий рахунок, але залишалося ще багато їх.

— Аю, допоможи відсунути цю шафу.