Казка полностью

Ай підійшов до шафи, схожої на валлійський комод моєї бабусі. Вперся в неї плечем і щосили штовхнув. Вона посунулась футів на чотири, захиталась і з гуркотом упала. За нею були двері, як і обіцяла записка Персі.

Звідкись почулися крики — дзизкучі крики. Ще віддалені, але тривожні. Я не знав, чи здогадався Верховний Володар про те, що його бранці намагаються втекти, але він і його команда нічних солдатів, певно, зрозуміли: щось сталось.

Стукс підняв защіпку й відчинив двері. Це мене здивувало, але й дало надію. «Двері можуть бути замкнені», — було написано в посланні Персі. Не в значенні «будуть замкнені спочатку», а «їх можна замкнути потім». Я сподівався, що правильно зрозумів те, що він мав на увазі.

— Заходьте, — сказав я. — Всі разом.

Вони скупчилися всередині, Мерф і досі підтримував Фріда. Тепер в очах мені трохи проясніло, і на дерев’яному стільці я побачив ліхтар, схожий на торпеду. Подумки я благословив Персі — Персіваля — тисячу разів. Якщо вони дізнаються, що це він нам допоміг, йому буде непереливки, якщо втеча не вдасться. А може, якщо й вдасться.

Айота позадкував.

— Там капець як темно, Чарлі. Я… — Він побачив ліхтар. — О! Якби ж то в нас було чим його засвітити.

Я поставив відро, запхав руку в шкарпетку і витяг сірник. Ай зачудовано подивився на нього, потім на мене:

— Ти й справді принц.

Я вручив йому сірник:

— Можливо, однак я не знаю, як працює ця штука. Зай­мись нею.

Поки він намагався засвітити ліхтар (його скляний резервуар був заповнений чи то гасом, чи чимось подіб­ним), ми почули, що з боку поля до нас хтось біжить.

— Ой, ой! Що там відбувається? — Я впізнав цей голос, комашино-дзизкучий або ні. — Чому двері відчинені?

Айота глянув на мене й підняв руки: в одній — засвічений ліхтар, друга — порожня. Без відра.

— Зайди туди, — сказав я. — Зачини двері. Я думаю, вони замикаються з того боку.

— Я не хочу залишати те…

— ЙДИ!

Він пішов.

У дверях з’явився Аарон. Його яскрава блакитна аура пульсувала так, що боляче було дивитися. А тут стояв я, з відром у руці. Він зупинився, заскочений зненацька побаченим.

«Підійшов би ти ближче», — подумав я. Потім ступнув уперед і вихлюпнув на нього відро води.

Подальша картина немов зависла у просторі, нагадуючи уповільнену зйомку: великий безформний кристал. Череп під шкірою Аарона продовжував шкіритись, але на рештках його людської подоби я побачив потрясіння і здивування. Я ще встиг згадати пронизливий вереск Лихої відьми з Заходу: «Я тану! Я тану!» Він впустив свою трикляту гнучку палицю і підняв руку, ніби хотів зупинити те, що насувалось. Я кинувся на підлогу якраз перед тим, як блискавичний вибух зашпурив Аарона в місце, що, як я сподівався, було пекельним посмертям.

Кістки пролетіли наді мною… але не всі мене проминули. Цього разу це був не бджолиний укус в руку, а смуги болю вздовж голови й лівого плеча. Я підхопився, заточився і повернувся до дверей. Чув, що сюди біжать інші. Хотів набрати ще води, і в дальньому кінці кімнати виднілась раковина, але часу вже не було.

Я підняв защіпку й штовхнув, думаючи, що двері замкнені. Ба ні! Я ввійшов, зачинив їх і вхопив ліхтар за дерев’яну ручку. Опустивши його, я побачив два засуви. На вигляд міцні. Я дуже сподівався, що й насправді такі. Ледве я встиг зачинити двері на другий засув, як побачив, що внутрішня защіпка піднялась і двері заторохтіли в рамі. Я відступив. Двері були дерев’яні, не металеві, але я все одно не хотів ризикувати наразитися на удар струмом.

— Відчиніть! Відчиніть іменем Елдена Вбивці Польоту!

— Поцілуй мене в дупу іменем Елдена Вбивці Польоту! — сказав хтось позаду мене.

Я обернувся. У тьмяному світлі ліхтаря побачив усіх тринадцятьох. Ми були в квадратному коридорі, облицьованому білою плиткою. Це наштовхнуло мене на ­думку про підземний тунель. На стінах на рівні голови стирчали незапалені газові світильники, тяглися далі й губилися в темряві. Всі мої друзі-в’язні — колишні в’язні, принаймні на той момент — дивились на мене круглими очима, і, крім Амміта й Айоти, всі мали переляканий вигляд. Вони чекали, боже мій, що принц Чарлі їх поведе.

У двері загрюкали. Крізь щілини по боках і знизу пробивалося яскраво-блакитне світло.

Повести було неважко, принаймні зараз, бо перед нами лежав лише один шлях. Я проштовхнувся крізь них, тримаючи ліхтар і почуваючись безглуздо, бо ніби корчив із себе Статую Свободи з її смолоскипом. Раптом мені щось стукнуло в голову, фраза з якогось воєнного фільму, який я бачив на ТСМ. Вона злетіла з вуст, перш ніж я подумав, що хочу її промовити. Думаю, в мене була істерика або нестримне піднесення:

— Вперед, сучі діти! Ви хочете жити вічно?[72]

Амміт засміявся і так сильно плеснув мене по спині, що я мало не впустив ліхтар, і тоді ми б опинились у тому, що в старих жахастиках полюбляли називати «жива пітьма».