Я рушив уперед. Усі пішли за мною. Грюкіт у двері приглух, а потім і зовсім стих. На нічних солдатів Келліна також чекала важуча робота — виламати двері, бо вони відчинялись назовні, а всередині їхніх аур насправді було малувато начинки… як ми тепер знали.
Благослови боже Персіваля, у чиїй записці не було остраху, як я спершу був подумав. Вона була спонуканням до дії: двері можна замкнути. Так і читалось: «за собою».
— Хто хоче жити вічно? — гаркнув Айота, і його рик повернувся до нас приглушеною луною, відбившись від плитки.
— Я, — озвалася Джая… і ви не повірите, ми засміялись.
Усі.
Гадаю, що той тунель тягся милі півтори чи трохи довше від кімнати для суддів до того місця, де ми врешті з нього вийшли; але тоді, коли ми брели з одним-єдиним ліхтарем, який ледве освітлював шлях, він здавався нескінченним. Тунель весь час був спрямований угору, час від часу переривався короткими сходовими маршами — один на шість сходів, другий на вісім, третій на чотири. Потім він повернув праворуч під прямим кутом, знову з’явилися сходи, цього разу марш був довший. На той час Мерф більше не міг підтримувати Фріда, тому його поніс Амміт. Здолавши марш, я зупинився відхекатись, і Амміт наздогнав мене. Навіть не задихався, чортяка.
— Фрід каже, що знає, куди він виходить, — повідомив Амміт. — Скажи йому.
Фрід подивився на мене. У тьмяному світлі ліхтаря його обличчя являло собою жахіття з пухлин, синців і порізів. Усе те могло загоїтись, а ось рана на нозі була інфікована. Я відчував це з запаху.
— У старі часи я іноді приходив разом із суддями, — сказав Фрід. — Рефері, бічними суддями. Справа лікаря — порізи, переломи, розбиті голови, ну, розумієте. Це не було схоже на «Чесний двобій» — вбивство заради вбивства, але [
Решта нашої веселої команди з’юрмилась під нами на сходах. Ми не могли зупинятися, але нам треба було (
— Ми не користувалися цим тунелем, щоб дістатися до «Поля монархів», але він частенько ставав нам у пригоді, коли ми йшли звідти. Особливо коли Емпіс програвав і ми чули крики розлюченого натовпу.
— Суддю на мило, — сказав я.
— Е-е?
— Пусте. Куди він виходить?
— У тролейбусне депо, звісно. — Фрід спромігся на слабку усмішку. — Бо, ти ж розумієш, коли Емпіс програвав матч, найрозумніше було тікати з міста якомога швидше.
— Як близько це тролейбусне депо до головних воріт?
Фрід сказав те, що я хотів почути й боявся, що не почую:
— Зовсім близько.
— Ходімо! — скомандував я. Я мало не вигукнув: «Бігом, бігом!», але прикусив язика. То був лексикон наших тюремників, і я не хотів користуватися їхньою принизливою термінологією. Ми знищили сімох із них. І що б там не трапилось у кінці тунелю, цей факт залишається фактом.
— У кого ще є відра з водою? — вигукнув я.
У шістьох були, але всі неповні. Я наказав їм стати позаду мене. Ми використаємо все, що в нас є, а потім зробимо що зможемо.
Нам трапився ще один сходовий марш, і Амміт, який зовсім захекався (нарешті!), коли ми його подолали, передав Фріда Айоті. Фрід попросив:
— Покиньте мене. Я просто баласт.
— Сиди тихо й сопи в дві дірочки. Прибережи дихалку кашу студити, — прогарчав Ай. Це могла бути
Тепер коридор крутіше пішов угору, як той, що вів на поле. Я сподівався, що ми скоро дійдемо до його кінця, бо резервуар для палива в ліхтарі майже спорожнів, а світло тьмяніло. І тут праворуч я почув шкряботіння й дряпання за плитками стіни. Зовсім поряд. Я згадав свій приречений на невдачу галоп до зовнішніх воріт, спотикання об могильні плити, і волосся на шиї стало дибки.
— Що це? — запитав Квіллі. — Звучить як…
Він не договорив, але всі ми знали, на що воно схоже: пальці. Пальці в землі, які продираються на звук нашої ходи.
— Не знаю, що це, — сказав я. Певно ж, збрехав.
Еріс сказала:
— Коли його розум каламутніє — Елдена, маю на увазі, — мертвим не лежиться на місці. Таке я чула. Можливо, це просто лякалка для дітей. Навіть якщо це правда, я не… не думаю, що вони дістануться сюди.
Я не був у цьому так упевнений. Я бачив, як із землі виринали руки, як мертві проривались у світ живих, а ще чув вищання іржавих петель, наче
— То все щури, — озвався Мезель. Він намагався говорити авторитетним тоном. — Може, миші-полівки або тхори. Все інше — то просто казочки дітей лякати. Як вона каже.
Насправді я не думав, що вони продеруться крізь плитки стіни між ними і нами, але мені значно полегшало, коли шкряботіння залишилось позаду. Якщо то було кладовище, то я принаймні приблизно уявив, де ми перебуваємо, і якщо не помилявся, ми й справді були зовсім близько біля воріт.