Казка полностью

Коли ми дійшли до ще одного сходового маршу, крутого й довгого, ліхтар почав гаснути.

— Покиньте мене, покиньте, — стогнав Фрід. — Мені кінець.

— Заткнись, бо сам тебе прикінчу, — пригрозив, важко дихаючи, Ай і, тримаючи Фріда на руках, рушив сходами.

Я пішов за ним, решта — за мною. Нагорі була невеличка кімнатка з лавками по периметру і двері. Вони були замкнені, цього разу не зсередини. Це було б дуже просто. Ручка являла собою іржавий важіль. Амміт схопився за неї, повернув і потяг щосили. Вона відламалась.

— Чорт! — Він кинув її та оглянув свою скривавлену руку. — Аю, йди до мене! Ставай поруч і вжармо її!

Ай передав дока Фріда Кемміту й Квіллі, а потім утиснувся біля Амміта, плечем до плеча. Полум’я в ліхтарі востаннє звилось, немов останній подих помираючого. Якусь мить я бачив наші тіні на білих плитках, аж раптом ми поринули в суцільний морок. Джая застогнала.

— Разом! — прогарчав Амміт. — На «три» гати так, як ніколи не гатив у своєму чортовому житті! Раз… два… ТРИ!

На мить зблиснуло світло, коли двері здригнулись в одвірку, а потім ми знов опинились у пітьмі.

— Ти можеш гахнути сильніше, ти, суча… — манда? пизда? Я почув те і те вперемішку. — На три! Раз… два… ТРИ!

Засуви на дверях, мабуть, були добрячі, бо витримали. Піддалися петлі, і двері відлетіли назад. Айота з Аммітом вийшли, спотикаючись. Ай упав на коліна, і Амміт допоміг йому підвестися. Ми пішли слідом за ними.

— Слава вишнім богам! — вигукнув Окка.

Його голос відгукнувся луною з глибин якогось великого простору: ава-ава і ам-ам. За мить нас огорнула хмара шкірястих крил.

Еріс і Джая верескнули в ідеальному суголоссі. Кричали не тільки вони; я думаю, більшість із нас репетували чи лементували від жаху. Я так точно. Я впустив ліхтар, намагаючись прикрити голову, і почув, як він брязнув об підлогу.

— Кажани, — прохрипів Фрід. — Просто кажани. Вони ночують…

Він закашлявся і ніяк не міг угамуватись, тож тицьнув пальцем угору, в глибоку пітьму.

Амміт почув Фріда й прогорланив його слова для всіх:

— Кажани! Вони вас не вкусять! Стійте на місці й відганяйте їх геть!

Ми розмахували руками. Я сподівався, що це не кажани-вампіри, бо вони були здоровенні, як ті, що в тунелі між Іллінойсом і Емпісом. Я міг їх сяк-так роздивитись, коли вони кидались униз і повертали, завдяки слабкому світлу — мабуть, місячному крізь товщу хмар, — яке проходило крізь ряд малих, високо розташованих віконець. Я бачив майже всіх утікачів — вони божевільно махали руками. Кемміт і Квіллі несли Фріда, тож не могли відбиватися, зате сам док слабенько ворушив руками й аж заходився кашлем.

Колонія понеслася геть, знову шугнувши кудись у височінь тієї величезної кімнати, в якій ми опинились. Ця частина тролейбусного депо виявилась гаражем. Акуратними рядами там стояло тролейбусів із двадцять. На їхніх тупих мордах було написано пункти призначення: УЗБЕРЕЖЖЯ, ДЕСК, УЛЛУМ, ТАЙВО ПІВНІЧНИЙ, ТАЙВО ПІВДЕННИЙ, ЗЕЛЕНІ ОСТРОВИ. Контактні штанги на дахах, призначені для отримання енергії від повітряних дротів (які тепер майже всі валялись на вулицях), звисали мляво й безживно. На боках тих тролейбусів, які мені було видно, золотими лусочками були викладені слова, які в сучасному Емпісі явно вийшли з ужитку: ДРУЖБА, ЗЛАГОДА, ДОБРОТА, ЛЮБОВ.

— Як же нам вибратись? — запитав Стукс.

Еріс поцікавилась:

— Ти що, читати не вчився?

— Як і кожен сільський хлопець, — роздратовано відказав Стукс.

Я б, певно, теж дратувався, якби доводилось притримувати щоку, щоб звідти не чвиркала їжа.

— Тоді читай, — сказала Еріс, вказуючи на високу центральну арку в дальньому кінці гаража.

Зверху над нею був напис: «ВИХІД».

Ми пройшли крізь ту арку — тринадцятеро потенційних утікачів позаду свого недоладного принца. Потрапили в приміщення майже як гараж завбільшки, з рядом квиткових кас з одного боку і кількома меншими арками з написаними над ними пунктами призначення — з другого. Віконця в касах були вибиті, величезна центральна фігура метелика розтрощена, а фреска з зображенням метеликів-монархів заляпана фарбою. Однак вандалам не вдалося понівечити всіх метеликів: високо вгорі по периметру приміщення були прикріплені яскраво-жовті плитки з метеликом на кожній. Порадівши цій красі, до якої не дотяглися лапи прибічників Елдена, я раптом дещо пригадав, і якщо я не помилявся, то десь тут недалеко — те, що може стати мені в пригоді.

— Ходімо, — сказав я, вказавши на ряд дверей, і ки­нувся бігти.