«А ось що», — подумав я і рушив через площу туди, де сиділа Хана. Одну руку я тримав на револьвері містера Боудітча. Я не відчував, що Радар іде зі мною, аж доки вона не загавкала. Голосний гавкіт виривався з глибини її грудей, чергуючись із гарчанням, коли вона переводила подих. Хана підняла голову й побачила, що ми йдемо.
— Спокійно, дівчинко, — сказав я. — Поряд.
Хана відкинула тіло вбік і підвелась. Одна рука Рудої Моллі впала на купу дрібних кісточок.
—
— Атож, — сказав я. — Я. Я обіцяний принц, тож падай на коліна переді мною і приймай свою долю.
Я не чекав, що вона послухається, і не помилився. Вона рушила до мене величезними кроками-стрибками. Через п’ять таких стрибків вона була б коло мене. Я дозволив їй зробити три, бо не хотів промахнутись. Я не боявся. Мене охопила знайома темрява, холодна і кришталево чітка. Припускаю, що це парадокс, але відчуття було саме таке. Я вже бачив оту тріщину з червоними запаленими краями, яка перетинала її лоб по центру, і коли вона затулила небо наді мною, репетуючи щось — казна-що, — всадив туди дві кулі. Револьвер 45-го калібру, порівняно з 22-м калібром револьвера Поллі, — це як рушниця проти дитячої пукавки. Її вкритий гнійниками лоб провалився всередину, ніби снігова кірка від удару чоботом. Каштанові пасма волосся вилетіли ззаду разом з віялом крові. Паща широко роззявилась, відкривши заточені зуби, які більше не роздиратимуть і не жертимуть дитячу плоть.
Її руки злетіли в сіре небо. Дощ стікав по пальцях. Я відчував запах пороху, сильний і ядучий. Вона затнулась, зробивши півколо, немов хотіла востаннє подивитись на свою любу доцю. А потім гепнулась на землю з такою силою, аж я відчув, як по камінню під ногами пройшла ударна хвиля.
Ось так сконала велетка Хана, яка охороняла сонячний годинник, басейн і вхід на «Поле монархів» позаду лілімарського палацу.
Айота стояв перед правим крилом будинку Хани — кухонним. З ним був сірий чоловік, у якого майже не залишилось обличчя. Здавалося, що вся плоть відділилась від черепа й вільно сповзла вниз, поглинувши одне око й весь ніс. На ньому були закривавлена біла робоча блуза та білі штани. Я подумав, що це був — уже в минулому часі — кухар Хани, той, якого вона називала кастрованим виродком. У мене не було до нього запитань. Моєю метою був палац.
Але скидалось на те, що в Лії не всі справи були закінчені з Ханою. Вона підійшла до поверженої велетки, вихопивши меч. Навколо голови Хани збиралась калюжа крові й розтікалась між камінням.
Еріс ступила вперед і взяла Лію за руку. Лія повернулась, і вираз її обличчя був красномовніший за слова:
— Нє, міледі з роду Ґаллієнів, я не мала на увазі жодної неповаги, але зачекайте хвилинку. Будь ласка. Для мене.
Лія наче задумалась, а потім відступила. Еріс підійшла до велетки й розставила ноги, щоб вилізти на одну з розчепірених ножищ. Вона задерла свою брудну спідницю і помочилась на брезклу білу плоть стегна Хани. Коли відійшла, по її щоках котилися сльози. Вона повернулась обличчям до нас:
— Я прийшла на південь із села Вайва, місця, про яке ніхто не чув і вже не почує, бо ця чортова сука спустошила його, вбивши десятки людей. Серед них були мій дідусь і моя мати. А тепер робіть що хочете, міледі. — Й Еріс справді присіла в реверансі.
Я підійшов до Айоти з кухарем, який тремтів усім тілом. Побачивши мене, Ай приклав долоню до чола, кухар теж.
— Ти подужав не одного, а двох гігантів, — сказав Айота. — І навіть якщо проживу довго (розумію, що шансів небагато), я цього ніколи не забуду. І Еріс, яка напісяла на неї. Дивно, що твоя собака не хоче того самого.
Лія підійшла до велетки, високо підняла меч і різко опустила. Вона була принцесою і спадкоємицею престолу, але у вигнанні виконувала роботу простої селянки, тому була сильна. Однак їй довелось тричі вдарити мечем, щоб відрубати голову Хани.
Вона опустилась на коліна, витерла зброю шматком пурпурової сукні велетки і вклала меч у піхви. Потім підійшла до Айоти, який вклонився їй і відсалютував. Коли він випростався, Лія вказала на двадцятифутову мертву велетку, а потім на висохлий фонтан.
— До ваших послуг, міледі, і більш ніж охоче.
Він підійшов до тіла. Хоч яким сильним і великим він був, довелось піднімати відтяту голову обома руками. І він аж хитнувся, коли кинув її до фонтана. Еріс цього не бачила, вона ридала в обіймах Джаї.
Айота голосно крекнув: «ГЕХ!» — і його сорочка репнула по швах, коли він швиргонув голову. Вона бебехнула у фонтан і витріщилась розплющеними очима на дощ. Наче ґарґулья, яка стрілась мені дорогою сюди.