Ми йшли звивистою доріжкою, тепер уже на чолі зі мною. Над нами бовваніла задня стіна палацу, і знову я відчував, що палац — жива істота. Може, він і дрімає, але з одним розплющеним оком. Я міг заприсягнутися, що деякі башточки перемістились. Те саме стосувалось і сходових маршів, які перехрещувались, і парапетів, що здавались кам’яними — аж раптом в одну мить уже виблискували темно-зеленим склом із чорними звивистими фігурами всередині. Я пригадав вірш Едґара По про палац із привидами, звідки постійно вибігав мерзенний натовп, щоб реготатися, та більше не всміхатись[75].
Тут ініціали містера Боудітча залишились. Побачити їх було все одно що зустріти друга в небезпечному місці. Ми підійшли до червоних вантажних воріт і скупчення пошкоджених вагонів біля них, а потім до темно-зелених аркбутанів. Я повів свій загін навколо них, і хоч це зайняло трохи більше часу, ніхто не нарікав.
— Ще голоси, — тихо сказав Айота. — Чуєш?
— Так, — сказав я.
— Хто це? Демони? Мерці?
— Не думаю, що вони можуть нам зашкодити. Але тут явно є якась сила, і ця сила недобра.
Я подивився на Лію, яка правою рукою зробила швидкий круговий жест:
Звивиста доріжка привела нас до басейну в оточенні пальм, листя яких тепер мляво лежало під дощем. Я бачив високий стовп у центрі сонячного годинника, але зверху на стовпі більше не було сонця. Через те що Радар проїхалась годинником, сонце тепер дивилось в інший бік. А з цього боку на ньому були зображені два місяці Емпісу. У них теж були обличчя, очі теж рухались… назустріч одне одному, ніби оцінюючи відстань, яка залишалась між ними. Я бачив останню мітку містера Боудітча, АБ, зі стрілкою на вершині літери А, яка вказувала просто на сонячний годинник.
І басейн.
Я повернувся до свого маленького загону:
— Принцесо Ліє, будь ласка, ходіть зі мною. Всі інші залишайтесь тут, доки я не покличу. — Я нахилився до Радар: — Ти теж, дівчинко. Залишся.
Запитань чи протестів не було.
Лія йшла поряд зі мною. Я підвів її до басейну й жестом попросив подивитись. Вона побачила те, що лишилось від русалки, яка лежала під водою, у слідах розкладення. Побачила древко списа, яке стирчало з живота Ельзи, і клубок нутрощів, що випливав звідти.
Лія здавлено застогнала, що було б криком, якби могло вирватись у неї з горла. Вона затулила очі руками й упала на одну з лавок, де сиділи емпісаріанці, які колись приїжджали з далеких міст і сіл помилуватись цією чудовою істотою, що плавала в басейні, і, можливо, послухати її спів. Спершись ліктями на коліна й заховавши обличчя в долонях, вона й далі здавлено стогнала, і ці звуки здавались мені жахливішими — розпачливішими — за справжні ридання. Я поклав руку їй на спину, раптом злякавшись, що неспроможність на повний голос висловити горе може вбити її, як задуха може вбити людину, що вдавилася грудкою їжі.
Нарешті вона підвела голову, знову подивилась на каламутно-сірі останки Ельзи, потім підняла обличчя до неба. Краплі дощу й сльози стікали по її гладеньких щоках, по шраму на місці рота, по червоній виразці, яку вона мала роз’ятрювати, щоб поїсти, незважаючи на супутній біль. Вона здійняла кулаки до сірого неба й потрясла ними.
Я ніжно взяв її руки в свої. Здавалось, що я тримаю камені. Врешті вони розслабились і стиснули мої руки. Я чекав, доки вона подивиться на мене.
— Її згубив Вбивця Польоту. Якщо не сам, то це було зроблено за його наказом. Бо вона була прекрасна, а сила, яка ним керує, ненавидить усе прекрасне: метеликів-монархів, гарних людей, таких як Дора, що колись були цілими людьми, саму країну, якою ти маєш правити.
Вона недовірливо дивилась на мене, в очах стояли сльози. Нарешті вона кивнула.
— Навіть якщо це Елден?
Вона замотала головою з такою ж люттю, як і раніше, і вирвала свої руки з моїх. А з басейну, де лежала мертва русалка, почулося відлуння голосу Лії, сумне й тремтливе:
— Він би ніколи не вбив Ельзу, він любив її.
«Ну що ж, — подумав я, — це хоча б не категоричне “ні”».
Час минав. Залишалось кілька годин денного світла, але я не знав, чи треба місяцям цілуватись саме над Емпісом, щоб відчинився Темний Колодязь, бо, наскільки мені було відомо, з таким же жахливим результатом вони могли пройти й на другому боці цього світу. Очі Белли й Арабелли на високому центральному стовпі сонячного годинника бігали туди-сюди, немов підкреслюючи цю думку.
Я озирнувся і покликав решту команди.
Ми обійшли сонячний годинник, але не всі: Радар протупала просто по ньому, зупинившись біля центрального стовпа, щоб помочитись, що нагадало мені Еріс і повержену велетку.