Звивисті доріжки зливались в одну широку центральну доріжку. Вона закінчувалась біля семи дверей. Я штовхнув ті, що посередині, а вони виявились зачиненими. Я наказав їм відчинитись іменем Лії з роду Ґаллієнів, емпісаріанською версією «Сезаме, відчинись», і вони відчинились. Цього я чекав, але сталось і дещо несподіване. Здавалось, будівля сахнулася від імені принцеси. Я це не побачив, а відчув, так само як відчув хвилю під ногами, коли Хана всіма своїми шістьома чи сімома сотнями фунтів мертвої ваги гримнулась на землю.
Клубок шепітких голосів, який нав’яз не так у вухах, як у голові, раптом замовк. Я був не настільки дурний, щоб повірити, ніби весь палац очистився від злих духів — був підданий
За дверима був величезний вестибюль. Колись, як і тролейбусне депо, він був прикрашений муралом по периметру всього круглого приміщення, але його так заляпали чорною фарбою, що не залишилось нічого, крім кількох монархів аж під стелею. Я знову згадав про фанатиків ІДІЛ, які винищують культурні артефакти минулих цивілізацій.
У центрі вестибюля стояло кілька пофарбованих у червоне кіосків, які мало чим відрізнялися від тих, повз які ми з татом багато разів проходили на бейсбольному стадіоні «Поле гарантованої ставки», коли їздили в Чикаго дивитися на гру «Вайт Сокс».
— Я знаю, де ми, — пробурмотів Айота. Він помовчав. — Зачекай, Чарлі. Хвилинку.
Він штовхнув одну з загородок, визирнув і побіг назад.
— Місця порожні. Поле так само. Нікого нема. Тіл теж.
Лія кинула на нього нетерплячий погляд, наче питаючи, а що ще він там збирався побачити; а потім вона повела нас ліворуч. Ми пройшли круглим вестибюлем повз низку зачинених віконницями кабінок — ймовірно, яток. Радар трималась біля мене. Я подумав, що, як виникнуть проблеми, вона відчує їх першою, але поки що вона була насторожена, але спокійна. Минувши останню кабінку, я зупинився, задивившись. Інші теж остовпіли. Тільки Лія не виказала інтересу до того, що так мене вразило. Вона пройшла ще трохи вперед, перш ніж зрозуміла, що ми не йдемо слідом. Вона знову зробила круговий жест
Тут кам’яну бічну стінку було замінено панеллю з вигнутого скла футів тридцять завдовжки. Вона була в пилюці — все в споруді було в пилюці, — але нам було видно те, що всередині, освітлене зверху рядом газових світильників, прикритих так, що вони давали направлене світло, як прожектори. Я дивився у сховище, де громадились величезні купи дрібних гранулок золота, як ті, що я знайшов у сейфі містера Боудітча. Все це мало коштувати мільярди доларів. Серед них були недбало розсипані коштовні камені: опали, перли, смарагди, діаманти, рубіни, сапфіри. Містера Гайнріха, старого кульгавого ювеліра, вдарив би грець.
— Боже мій! — прошепотів я.
Еріс, Джая та Айота з цікавістю роздивлялися скарби, але й близько не були ошелешені.
— Я чув про це, — сказав Айота. — Це скарбниця, еге ж, міледі? Скарбниця Емпісу.
Лія нетерпляче кивнула й жестом показала, що пора йти. Вона мала рацію: нам треба було рушати далі, — але я затримався ще на кілька секунд, насолоджуючись виглядом величезного багатства. Я пригадав, як часто їздив, щоб подивитися на ігри «Вайт Сокс», і ту особливу неділю, коли дивився, як «Берс» грали на стадіоні «Солджер-філд». На обох стадіонах були засклені вітрини з вікопомними речами, і я подумав, що й тут було щось подібне: йдучи дивитися гру чи ігри, простолюд міг зупинитися й повитріщатись на багатства королівства, які, певна річ, охороняла Королівська гвардія під час правління Ґаллієнів, а віднедавна — Хана. Не знаю, як містер Боудітч отримав доступ до скарбниці, але те, що він узяв, з дозволу чи без, було краплею в морі. Так би мовити.
Лія жестикулювала ще сильніше — обома руками, заведеними за плечі. Ми йшли за нею. Я ще раз озирнувся, думаючи, що якби стрибнув в одну з тих куп, то був би в золоті по шию. А потім згадав царя Мідаса, який помер від голоду, як розповідалось в одній історії, бо все, що він пробував з’їсти, перетворювалось на золото від його дотику.
Йдучи далі коридором, я почав уловлювати слабкий запах, який навіював неприємні спогади про «Глибоку Малейн», — запах ковбасок. Ми підійшли до двостулкових дверей ліворуч і відчинили їх. За ними була величезна кухня з рядом цегляних духовок, трьома плитами, рожнами для перевертання м’яса й раковинами, такими великими, що в них можна було купатись. Тут готували їжу для натовпів, які збирались в ігрові дні. Дверцята духовок були відчинені, в плитах було темно, на рожнах нічого не переверталось, але примарний запах ковбасок не вивітрювався. «Більше жодну в рот не візьму, — подумав я. — І стейк, мабуть, теж».