Казка полностью

Я підняв револьвер містера Боудітча, щоб застрелити його. Але щупальце випередило мене — обвилось навколо ствола, вирвало револьвер і відкинуло так, що той закрутився млинком і полетів, ковзаючи по грубій кам’яній підлозі, кудись у бік покинутого паланкіна. Радар тепер стояла між Елденом та колодязем і, настовбурчивши шерсть, гавкала так люто, аж піна вилітала з пащі. Вона кинулась укусити його. Щупальце — те, що колись було частиною лівої ноги Елдена, — звилось, немов батіг, і збило її з ніг, аж вона розпласталась на підлозі. Мене тягло вперед. Нехай чудовисько плакало за сестрою, але воно ж і шкірилось задоволено, в передчутті жахливої перемоги, справжньої чи уявної. З хижого ошкіру вилізли, ніби принюхуючись, ще два маленькі щупальця. Кран усе ще піднімав покришку, але щось іще знизу теж штовхало її, розширюючи щілину.

«Там, унизу, інший світ, — подумав я. — Чорний, якого я не хочу бачити».

— Ти була з ними заодно! — заверещала на Лію брезкла зеленоморда істота. — Ти була з ними заодно, інакше пішла б зі мною! Ти була б моєю королевою!

Ще кілька щупалець Вбивці Польоту схопили її — за ноги, талію, знову за шию — і потягли вперед. Щось вилазило з колодязя, якась масна чорна субстанція, вся в довгих білих шипах. Вона впала на підлогу з мокрим ляском. То було крило.

— Я і Є королева! — крикнула Лія. — Ти не мій брат! Він був добрий! Ти вбивця і обманщик! Самозванець!

Вона встромила кинджал, з якого ще капала її кров, у братове око. Щупальця відпали від неї. Він одсахнувся, позадкував. Крило здійнялось і сплеснуло, від чого в обличчя мені вдарила хвиля нудотного повітря. Крило огорнуло Елдена, настромивши на шипи, й поволокло до краю колодязя. Він востаннє заверещав, і тварюка, всадивши свої гачкуваті шипи йому в груди, затягла його всередину.

Але така легка здобич — власна маріонетка — аж ніяк не могла її задовольнити. З колодязя посунула, роздимаючись пухирем, чужинська плоть. На нас вибалушились здоровенні золоті баньки з того місця, що мало бути облич­чям. Почувся скрип, скрегіт, і з’явилось друге всіяне шипами крило. Потвора стріпнула ним, розправляючи, і мені забив дух ще один порив гнильного повітря.

— Іди назад! — закричала Лія. Кров бризнула з її розірваного рота. Червоні краплі впали на те, що виринало, й зашкварчали. — Я, королева Емпісу, наказую тобі!

Воно й далі виринало, ляскаючи обома колючими крилами. З нього бризкала цівками якась смердюча, гидотна рідина. Світло від розтрощених місяців дедалі тьмяніло, і я ледве міг розгледіти згорблену, перекручену істоту, що поставала зі свого лігва, і її боки роздимались і опадали, немов міхи. Голова Елдена зникала в цій химерній плоті. Його мертве обличчя, наостанок спотворене виразом неймовірного жаху, визирало звідти, немов у людини, яку засмоктує сипучий пісок.

Тепер гавкіт Радар був більше вереском.

Я думаю, що це міг бути якийсь дракон, але не такий, як можна побачити в книжках з казками. Він належав не тутешньому світу, не моєму і не Ліїному. Темний Колодязь відкрився в якийсь інший всесвіт, не підвладний людському розумінню. І наказ Лії на нього не діяв.

Воно вилізло.

Воно вилізло.

Місяці поцілувались, і воно ось-ось мало опинитись на волі.

Лія більше не наказувала. Мабуть, вирішила, що це марно. Вона просто витягла шию подивитись, як тварюка вилазити­ме з колодязя. Не здавалась тільки Радар — вона все гавкала й гавкала і якимось дивним чином героїчно трималась.

Я розумів, що скоро помру і це буде милосердям. Якщо, звісно, не доведеться й далі жити в жахливому, пекельному гулі (AAAAAAA), коли мене з Лією та Радар затягне в нутро цієї позаземної тварюки.

Я десь читав, що в такі моменти перед очима людини миттю пролітає все її життя. А ось у мене перед очима, ніби ілюстрації в книжці, сторінки якої дуже швидко перегортаються, промайнули всі казки, які зустрілись мені в Емпісі: від жінки, що жила в черевику, і дівчини-гусопаски до будиночків «трьох маленьких вигнанців» і злих сестер, які ніколи не брали вродливу меншу сестричку (або потворного меншого братика) на бал.

А воно все виростало й виростало. Ляскало колючими крилами. Обличчя Елдена вже зникло в його неосяжному череві.

А потім я пригадав іншу казку.

Був колись гидкий чоловічок на ім’я Крістофер Поллі, який прийшов украсти золото містера Боудітча.

Був колись гидкий чоловічок на ім’я Пітеркін, який мордував Снаба ножем.

Була собі моя мама, котру якось збила вантажівка сантехніка на мості вулиці Платанової, а потім і вбила, вдавивши в опору мосту. Більша частина її тіла залишилась на мості, але плечі й голова канули в Малу Румпл.

Знову й знову цей Румпельштільцхен. Від самого початку. Оригінальна казка, так би мовити. І як же дочка королеви позбулась цього остогидлого ельфа?

— Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я! — крикнув я.