Казка полностью

Голос належав не мені. Так само як і численні думки й прозріння в цій історії не належали сімнадцятирічному юнакові, який на початку прибув до Емпісу. Це був голос принца. Не з цього світу і не з мого. Я почав з того, що назвав Емпіс Іншосвітом, але іншим був я. Тим самим Чарлі Рідом, звісно, але й ще кимось; і в тому, що мене сюди послано — що мій годинник заведено й налаштовано багато років тому, коли мати йшла тим мостом, смакую­чи куряче крильце, — саме в цей момент неможливо було сумніватись. Згодом, коли людина, якою я був у тому підземному світі, почне потроху згасати, я засумніваюся в цьому, але тоді? Ні.

— Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я, ГОГМАГОГ, І Я НАКАЗУЮ ТОБІ ПОВЕРНУТИСЯ В СВОЄ ЛІГВО!

Воно пронизливо закричало. Кам’яна підлога здригнулась і вкрилася тріщинами. Далеко над нами могили знову відмовлялись від своїх мерців, а по «Полю монархів» зигзагами пролягала велика розколина. Величезні крила ляскали, дощем розбризкуючи смердючі краплі, палючі, немов кислота. Але знаєте що? Мені подобався цей крик, бо я був темним принцом, а то був крик болю.

— ГОГМАГОГ, ГОГМАГОГ, ТВОЄ ІМ’Я ГОГМАГОГ!

Воно дико верещало щоразу, коли я вимовляв ім’я. Ті крики лунали у світі, а також глибоко в моїй голові, загрожуючи розірвати череп. Крила несамовито билися. На мене люто зирили здоровенні очі.

— ПОВЕРТАЙСЯ У СВОЄ ЛІГВО, ГОГМАГОГ! ТИ МОЖЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ЗНОВУ, ГОГМАГОГ, ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ АБО ЧЕРЕЗ ТИСЯЧУ, ГОГМАГОГ, АЛЕ НЕ СЬОГОДНІ, ГОГМАГОГ! — Я розпростер руки. — ЯКЩО ЗАБЕРЕШ МЕНЕ, ГОГМАГОГ, Я РОЗІРВУ ТВОЇ КИШКИ ТВОЇМ ІМЕНЕМ, ПЕРШ НІЖ ПОМРУ!

Тварюка почала відступати, складаючи крила над моторошними вибалушеними очима. Вона бовкнула в свою яму з гидким звуком «шлууууп», викликавши в мене напад нудоти. Я ламав собі голову, як нам змусити гігантський кран опустити покришку, але в Лії вже було рішення. Голос у неї був хрипкий і уривчастий… та невже я справді бачив губи, які вимальовувались із понівеченого уламка рота? Навряд чи, але ситий донесхочу вигадками й фантазіями, я з радістю проковтнув іще одну.

— Закрийся іменем Лії з роду Ґаллієнів!

Повільно — надто повільно, як на мене, — стріла крана почала опускати покришку. Натяг троса зник, і гак нарешті звільнився. Я видихнув.

Лія кинулась у мої обійми, щосили оповивши мене руками. На шию мені капала тепла кров з її щойно відкритого рота. Щось врізалось у мене ззаду. Це була Радар. Вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись мені на сідниці, хвіст метлявся мов скажений.

— Звідки ти знав? — запитала Лія ламким голосом.

— Казка, яку мені розповіла мати, — сказав я. І це до певної міри було правдою. Вона розповіла її мені тепер, померши тоді. — Треба йти, Ліє, бо доведеться шукати дорогу в темряві. А ти краще не розмовляй. Я ж бачу, як це боляче.

— Так, але цей біль чудовий.

Лія вказала на паланкін:

— У них має бути хоча б один ліхтар. У тебе ще залишились сірники?

На диво, залишились. Тримаючись за руки, ми йшли до покинутого паланкіна, Радар — між нами. Дорогою Лія нахилилась, але я цього майже не помітив. Зосередився на пошуках чогось, чим можна присвітити в дорозі, поки уламки місяців зовсім не згасли. Я відсмикнув шторку паланкіна, а там, зіщулившись у дальньому кутку, сиділа єдина особа з команди Елдена, про яку я забув. «Вбивця Польоту, — сказав Персіваль. — Ще четверо. І його повія». Чи, може, він сказав «відьма».

Волосся Петри вистріпалось із перехрещених ниток перлів, які його утримували. Білий макіяж потріскався й розтікся. Вона дивилась на мене з жахом і відразою.

— Все зіпсував, паскудний шмаркачу!

«Шмаркач» мене усміхнув.

— Нє, нє, любонько. Палиці й каміння можуть поламати мені кістки, але слова мене не зачіпають.

На латунному гачечку в передній частині паланкіна було саме те, що я й сподівався знайти, — один із торпедоподібних ліхтарів.

— Я була його дружиною, чуєш? Його обраницею! Я дозволяла йому торкатися мене отими гидотними зміями, що колись були руками! Злизувала його слину! Він би довго не прожив, це будь-якому дурневі було ясно, і тоді я б царювала!

Ну що тут відповісти? І чи варто?

— Я була б Королевою Емпісу!

Я простяг руку по ліхтар. Її губи задерлися, оголивши зуби, підпиляні до гостряків, як у Хани. Мабуть, це вже входило в моду еліти при пекельному дворі Вбивці Польоту. Вона кинулася вперед і всадила ікла мені в руку. Біль був миттєвий і нестерпний. Крізь її стиснуті губи потекла кров. Очі їй лізли з орбіт. Я спробував вирватись. Моя плоть розірвалась, але вона не розчепила зубів.

— Петра, — промовила Лія. Її голос знизився до хрипкого гарчання. — Ось тобі, тримай, смердюча карга.