Гуркіт 45-го калібру містера Боудітча, який Лія нахилялась підібрати, був оглушливим. Над правим оком Петри в білому загуслому макіяжі з’явилась дірка. Її голова відкинулась назад, і перш ніж вона повалилась на підлогу паланкіна, я побачив те, чого краще б не бачив: шматок мого передпліччя завбільшки з дверну ручку звисав із тих підпиляних зубів.
Лія не вагалась ані миті. Вона здерла бічну шторку паланкіна, відірвала довгий клапоть знизу і перев’язала рану. Тепер уже зовсім потемніло. Я простяг у пітьму здорову руку, щоб забрати ліхтар з паланкіна (побоювання, що Петра оживе й гризне за другу руку, були безглузді, але непереборні). Мало не впустив його. Принц я чи не принц, а мене добряче трусило від шоку. Було враження, що Петра не тільки гризонула мене за руку, а ще налила туди бензину й підпалила.
— Запали сама, — попросив я. — Сірники в кобурі.
Я відчув, як вона лашпотить у мене на стегні, потім почув, як чиркнула сірником об бік паланкіна. Я відкинув скляну трубу ліхтаря. Вона повернула маленьку ручку збоку, щоб висунути ґніт, і підпалила його. Потім узяла ліхтар у мене. І добре, бо я б його впустив. Я рушив до гвинтових сходів (очі б мої їх більше не бачили), але вона притримала мене й потягла вниз. Я відчув, як біля мого вуха ворушився її розірваний рот.
— Вона була моєю двоюрідною бабою.
«Щось вона занадто молода, щоб бути твоєю бабою, прабабою чи ще прапракимось», — подумав я. Але потім згадав містера Боудітча, який вирушив у подорож і повернувся власним сином.
— Забираймося звідси, і щоб ноги нашої тут більше ніколи не було, — сказав я.
Ми дуже повільно вилазили з ями. Мені доводилось зупинятись і відпочивати через кожні п’ятдесят сходинок. Рука пульсувала з кожним ударом серця, і я відчував, як тимчасова пов’язка, що її наклала Лія, просочується кров’ю. Перед очима постійно крутилась картинка того, як Петра без духу валиться назад зі шматком моєї плоті в зубах.
Коли ми дійшли до кінця сходів, я мусив сісти. Тепер голова пульсувала так само, як рука. Я згадав десь вичитане: щодо зараження небезпечною, можливо, навіть смертельною інфекцією, укус начебто здорової людини поступається лише укусу скаженої тварини… а звідки я знаю, наскільки здорова була Петра після років комерційних стосунків (язик не повертався назвати це справжнім подружжям) з Елденом? Мені здавалось, що я відчуваю, як її отрута тече по моїй руці до плеча, а звідти — в серце. І марно було запевняти себе, що то дурниці, — не допомагало.
Лія дала мені посидіти кілька хвилин, упродовж яких Радар стурбовано тицялась носом мені в щоку, а потім Лія вказала на резервуар ліхтаря. Він був майже порожній, а зі смертю Елдена й відступом Гогмагога підсвітка стін теж припинилась. Ясно було, що вона мала на увазі: якщо не хочемо всю дорогу шпортатись у темряві, то мусимо йти.
Ми здолали майже половину крутого схилу, який вів у величезне приміщення з хороводом дванадцяти коридорів, коли ліхтар сьорбнув повітря і згас. Лія зітхнула, потім стиснула мою здорову руку. Ми повільно йшли далі. Темрява була неприємна, але без гулу й шепоту голосів загалом стерпною. Рука боліла. Кров у місці укусу не зупинялась. Я відчував, як вона теплими цівками тече по долоні й між пальцями. Радар понюхала мою руку й заскімлила. Я згадав, як Айота помирав від порізу отруєним ножем. Не хотів про це згадувати, як і про шматок власної плоті в заточених зубах Петри, але воно так і лізло в голову, так і стояло перед очима.
Лія зупинилась і показала рукою вперед. Я зрозумів, що бачу її жест, бо в коридорі знову з’явилося світло. Не хворобливе зелене світло від химерних напівскляних, напівкам’яних стін, а тепле жовте сяйво, яке то розгорялося, то пригасало. Коли воно заяскравішало, Радар кинулась до нього, оглушливо гавкаючи.
— Ні! — закричав я. І голова мало не луснула від болю. — Стій, дівчинко!
Вона ніби й не чула, і це був не той шалений, переляканий гавкіт, який виривався з її горла в темному всесвіті, який ми залишили позаду (але недостатньо далеко, він ніколи не буде достатньо далеко). Це було збуджене гавкання. І щось виринало з того наростаючого світіння.
Радар припала до підлоги, виляючи задом і хвостом, і Снаб застрибнув їй на спину. А за ним майнув цілий рій світлячків.
— Повелитель малих істот, — промовив я. — Побий мене грім.
Світлячки — не менше тисячі — утворили розжарену до білого хмару над моєю собакою і великим червоним цвіркуном на її спині, і обидві істоти були прекрасні в цьому примарному й мінливому сяйві. Радар підвелась, мабуть, за якимсь наказом свого вершника, не призначеним для людських вух. Вона вирушила вгору по похилій підлозі. Світлячки не відставали, кружляючи над ними.
Лія стиснула мою руку. Ми пішли за світлячками.