Еріс чекала в кімнаті, величезній, немов собор, з дванадцятьма коридорами. Снаб привів до нас батальйон світлячків, але залишив взвод, щоб Еріс не залишалась у непроглядній пітьмі. Коли ми вийшли туди, вона кинулась до мене і здушила в обіймах. Я заціпенів од болю, тоді вона відсахнулась і подивилась на закривавлену саморобну пов’язку, з якої досі юшила кров.
— Господи, що з тобою сталось?
Потім вона глянула на Лію і ахнула:
— О, міледі!
— Забагато розповідати, — відказав я, думаючи, що всього й не розповіси ніколи. — Чому ти тут? Чому повернулась?
— Мене привів Снаб. І приніс світло. Як бачиш. Вам обом потрібна медична допомога, а Фрід дуже хворий.
«Тоді потрібна Клаудія, — подумав я. — Клаудія знатиме, що робити. Якщо щось можна зробити».
— Нам треба забиратися звідси. Мені вже осточортіли ці підземелля.
Я подивився на червоного цвіркуна на спині Радар. Він теж подивився на мене — чорні очиці надавали йому неймовірно урочистого вигляду.
— Ведіть нас, пане Снабе, коли ваша ласка.
І він повів.
Коли ми нарешті вийшли з потаємних ходів, у кімнаті для зберігання одягу вже зібрались люди. Світлячки пролетіли над ними й звились угору прощальним прапором світла. Там були Джая, і Персіваль, і ще кілька людей із часів мого ув’язнення в «Глибокій Малейн», але не пам’ятаю, хто саме. На той час голова моя все дужче паморочилась, а головний біль був такий сильний, аж наче матеріалізувався в пульсуючу білу кульку, яка висіла дюймів за три перед очима. Найчіткіше я запам’ятав дві речі: що Снаба більше не було на спині в Радар і що Персіваль погарнішав зовні. Я справді помітив цю переміну в його зовнішності, попри те що перед очима в мене висіла біла кулька болю, а пульсація в скаліченій руці діставала аж до кісток. Побачивши принцесу, люди, що прийшли нас привітати, стали навколішки й поприкладали долоні до урочисто схилених голів.
— Підведіться, — хрипко промовила вона. Голос у неї майже пропав, але я подумав, що це від надмірного його використання і з часом він повернеться. Про те, що її голосові зв’язки розірвані назавжди, страшно було й думати.
Вони попідводились. Разом з Лією та Еріс, які підтримували мене попід руки, ми вийшли з переповненої кімнати-складу. Я тримався майже всю дорогу до перших сходів, а потім ноги підкосилися. Далі мене вже несли, може, друзі з «Глибокої Малейн», може, сірі люди, а може, ті й другі. Не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, що, коли мене несли через залу для прийомів, я бачив зо три десятки людей із сірими обличчями, які прибирали весь безлад, що лишили по собі придворні короля Джана, які присягнули на вірність Вбивці Польоту. Мені здалося, що серед прибиральниць була Дора, в червоній хустці на голові і в чудових жовтих парусинових черевиках. Вона піднесла руки до рота й послала мені повітряний поцілунок пальцями, які вже знову почали нагадувати пальці, а не ласти.
«Та ні, її там нема, — подумав я. — Ти вже мариш, принце Чарлі. Навіть якщо вона й там, її пальці не можуть регенеруватися. Таке трапляється тільки в…»
Де? Ну… в казках, таких як ця.
Я витяг шию, щоб ще раз поглянути на неї, поки мене несли в наступну кімнату, штибу передпокою, і побачив яскраву хустинку і ще яскравіші черевики, але не зміг переконатися, що то Дора. Вона була спиною до мене й колінкувала, відшкрібаючи бруд.
Ми пройшли ще кілька кімнат і довгий коридор, але на той час я вже почав провалюватись у забуття і був би радий піти вже остаточно, аби лиш моя голова не тріщала від болю, ніби ось-ось збиралась вибухнути, а рука щоб не нагадувала палаюче йольське поліно[78]. Але я тримався. Якщо вже судилося померти — а саме так я й почувався, — то хотів зустріти кінець надворі, дихаючи свіжим повітрям.
Яскраве світло приголомшило. Це ще посилило головний біль, але це світло було чудове, бо не було хирлявим зеленим маревом підземель під Лілімаром. Навіть дружелюбніше від сяйва світлячків. Це було денне світло, і навіть більше.
Це було
Мене винесли просто в нього. Я напівсидів, напівлежав. Хмари розходились, і я бачив блакитне небо над величезною площею перед палацом. Не просто клаптик голубіні на пару комбінезонів, а цілі акри блакиті. Ні,
Залунали гучні вітання. Міські ворота стояли відчинені, і площа була заповнена сірими людьми Емпісу. Побачивши Лію, вони попадали на коліна з таким шурхотом, що в мене аж мурашки побігли по спині.
Вона дивилась на мене. Я думаю, той погляд промовляв: «Мені б не завадила невелика допомога».
— Підведіть мене, — попросив я.
Мої носії допомогли мені, і я виявив, що можу стояти. Біль нікуди не подівся, але було ще щось. Воно було тоді, коли я вигукував ім’я Гогмагога голосом, що не належав мені, і ось воно з’явилося знову. Я підняв руки, здорову праву і ліву, з якої ще сочилася кров і багрянила нову пов’язку (накладену в якийсь момент Джаєю), немов прикрашаючи її маками, що буяли на пагорбі позаду затишної хатинки Дори.