Казка полностью

Люди внизу затихли, чекаючи, не встаючи з колін. І хоч я відчув, як мене раптом прошила невідома сила, все ж пам’ятав, що вони стоять на колінах не переді мною. Це не мій світ. Мій світ інший, але тут на мене чекала ще одна справа.

— Слухай мене, народе Емпісу! Вбивця Польоту мертвий!

Вони схвально заревіли, вигукуючи подяки.

— Темний Колодязь зачинено, а істота, яка там живе, закрита всередині!

Знову схвальне ревіння.

Тепер я відчув, як та сила, інакшість, покидає мене, забираючи потугу, якої я так несподівано набув з нею. Скоро я знову стану старим добрим Чарлі Рідом… звісно, якщо укус Петри мене не вб’є.

— Вітай Лію, народе Емпісу! Вітай Лію з роду Ґаллієнів! ВІТАЙ СВОЮ КОРОЛЕВУ!

Я думаю, що успіх був оглушливий, як сказав би батько, але я про це так і не дізнався, бо земля попливла під ногами і я остаточно відключився.

Я провів чимало часу в пречудовій кімнатці з легкими на зліт білими фіранками. Вікна позаду них були відчинені, впускаючи всередину не просто вітерець, а цілі огроми свіжого повітря. Скільки я тут пролежав? Три тижні? Чотири? Не знаю, бо час в Емпісі не вимірювався тиж­нями. Принаймні не нашими тижнями. Сонце сходило й заходило. Іноді вночі фіранки підсвічувались сяйвом розтрощених місяців. Уламки Белли й Арабелли утворили в небі своєрідне намисто. Тоді я його не бачив, лише мерехтливе світло крізь легкокрилі завіски з найтоншого серпанку. Час од часу якась із моїх доглядальниць (Дора була найкращою, Матуся Тереза — Повелителька Черевичків) знай поривалась зачинити вікна за фіранками, щоб «нічні випари» не погіршили мій і без того жалюгідний стан, але я не дозволяв цього, бо повітря було суцільною насолодою. Вони слухались, адже я був принцом, і моє слово — закон. Я ж їм не казав, що перетворююсь на звичайнісінького Чарлі Ріда. Та вони б і не повірили.

Багато людей приходили провідати мене в тій кімнаті з летючими фіранками. Деякі з них були мертві.

Якось зайшов Айота — я чітко пам’ятаю його візит. Він опустився на одне коліно, приклав долоню до лоба і всівся на низенький стільчик біля ліжка, де сиділи мої до­глядальниці, здираючи старі припарки (це було боляче), промиваю­чи рану (боліло ще сильніше) і накладаючи нові припарки. Зеленувата гидота — витвір Клаудії — смерділа немилосердно, але біль знімала. Хоча це не значить, що я б не віддав перевагу парі пігулок ібупрофену, а ще краще — оксикодону.

— Вигляд у тебе препаскудний, — сказав Ай.

— Дякую. Дуже мило.

— А мене прикінчила осина отрута, — сказав Ай. — На ножі. Пам’ятаєш ніж і чоловіка за дверима?

Ще б пак. Джефф — старе добре американське ім’я. Чи Джеф. Як там його.

— У мене була думка, що Петра намітила його собі за чоловіка, коли Елден помре і вона стане королевою. Він, мабуть, змусив якогось сіромаху встромити той ніж у гніздо і тримати довгенько, щоб налипло побільше отрути. Бідолаху, мабуть, загризли до смерті.

Я подумав, що не мабуть, а точно загризли, якщо оси в Емпісі такі ж здоровенні, як таргани.

— Та хіба того падлюку це хвилювало? — вів далі Айота. — Нє, нє, тільки не того гада. У старі часи оси не були такі небезпечні, але… — він знизав плечима. — Але все змінилось, коли Вбивця Польоту всівся на трон. На гірше. Еге ж, на гірше.

В Ая був кумедний вигляд, коли він сидів на низенькому стільчику, задерши коліна мало не до вух.

— Нам потрібен був хтось, хто нас врятує. Трапився ти. Як на мене, це краще, ніж нічого, — підсумував він.

Я підняв здорову руку й виставив безіменний палець і мізинець, як робив мій старий друзяка Берті у випадках, коли зазвичай показують середній палець.

Айота сказав:

— Може, отрута Петри не така вбивча, як те, що було на ножі того виродка, але, судячи з твого вигляду, то таки була мерзота.

Ще б пак не мерзота. Петра злизувала слину того чудовиська Елдена, і в неї була повна паща тієї гидоти, коли вона мене кусала. На саму згадку про це мене кидало в дрож.

— Борись із цим, — сказав він, підводячись. — Борись із цим, принце Чарлі.

Я не бачив, як він зайшов, але бачив, як пішов. Вийшов крізь роздмухані вітерцем завіски й зник.

У кімнату зі стурбованим виглядом увійшла сіра доглядальниця. Тепер вже можна було розрізняти вирази на обличчях стражденних; найгірші каліцтва могли залишитись, але неухильне прогресування хвороби — прокляття — було зупинене. Ба більше, спостерігалося навіть повільне, але невпинне поліпшення. Уже були помітні перші відтінки кольору на багатьох сірих обличчях, а павутиння, що перетворило руки й ноги в ласти, поступово розчинялось. Але я не вірив, що хтось із них одужає повністю. Клаудія знову могла чути — трохи, — але мені здавалось, що Вуді назавжди залишиться сліпим.

Доглядальниця сказала, що почула, ніби я розмовляю, і подумала, що я знову марю.