Я натиснув на перемотування. Касета довго крутилася назад. А коли зрештою клацнула й зупинилась, я знову натиснув на відтворення. Кілька секунд тиші, а потім — гучний клац, після якого пролунало хрипке дихання, яке я так добре знав. Містер Боудітч заговорив.
Я вже казав: я впевнений, що зможу розповісти його історію, але також не сумніваюся, що в неї ніхто не повірить. Саме тут і починається ваша недовіра.
<p>7</p>Твій батько перевіряв мене, Чарлі? Авжеж, перевіряв. На його місці я б себе перевірив. А з його роботою ресурси для цього є, не сумніваюся. Якщо так, то він мав дізнатися, що такий собі Адріан Боудітч — можливо, мій батько, мав подумати він, а скоріше дід — купив землю, на якій стоїть цей будинок, у тисяча дев’ятсот двадцятому році. То не був ані батько, ані дід. То був я. Я, Адріан Говард Боудітч, народився тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року. Тобто зараз мені приблизно сто двадцять років. Будинок добудували в тисяча дев’ятсот двадцять другому. А може, то був двадцять третій, я вже не пам’ятаю. І сарай, авжеж, не забуваймо про сарай. Він з’явився ще до будинку, я спорудив його власноруч.
Той Говард Боудітч, якого ти знаєш, любить триматись осібно, він сам і його собака… не забуваймо про Радар. Але Адріан Боудітч, мій гаданий батько, був бродяга ще той. Будинок номер один на вулиці Платановій тут, у Сентріз-Ресті, був його домівкою, але вдома він бував так само часто, як і був відсутній. З кожним поверненням я помічав, як змінюється містечко. То була наче вервечка моментальних знімків. Мене це зачаровувало, але й трохи позбавляло мужності. Здавалося, що так багато всього в Америці розвивалося в хибному напрямку — і досі розвивається. Але, мабуть, це тут ні до чого.
Востаннє Адріаном Боудітчем я повернувся шістдесят дев’ятого року. У тисяча дев’ятсот сімдесят другому, маючи сімдесят вісім років, я найняв доглядача, Джона Мак-Кіна — чудового літнього дядька, надійного, ти знайдеш його в міському архіві, якщо поцікавишся, — і подався в свою останню подорож, начебто до Єгипту. Але поїхав я не туди, Чарлі. Через три роки, тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого, я повернувся наче як мій син, Говард Боудітч, приблизно сорока років. Говард буцімто прожив більшу частину життя до того часу за кордоном з матір’ю, яка жила окремо від чоловіка. Мені завжди подобалася ця деталь. Життя нарізно — це чомусь реалістичніше, ніж розлучення чи смерть. А ще це прекрасний світ, сповнений смаків. Після того як Адріан Боудітч буцімто помер у Єгипті, я оселився в сімейному маєтку й вирішив тут залишитися. Сумнівів щодо власності не було; я заповів будинок із землею самому собі. Прекрасно, правда?
