Казка полностью

Перш ніж я розповім тобі цю історію до кінця, зупини касету й піди в сарай. Можеш його відчинити, в тебе мої ключі. Принаймні я на це сподіваюся. Там немає нічого такого, що може завдати тобі шкоди: дошки знову на місці, на них зверху — блоки. Господи, які ж вони були важезні! Але візьми мій револьвер, якщо хочеш. І ліхтарик прихопи, він на кухні в буфеті. У сараї є світло, але ліхтарик тобі все одно знадобиться. Ти зрозумієш чому. Роздивись там усе, що можна. Того першого, якого ти чув, вже практично, а може, й повністю немає. Але рештки того, що я застрелив, будуть на місці. Принаймні більша їх частина. Коли сходиш пошуфтиш, як казали колись британці, повертайся і дослухай. А тепер іди. Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.

Зупинивши запис, я кілька хвилин просто сидів. Він був божевільний, напевно, хоча божевільним ніколи не здавався. Ясність розуму він зберіг до кінця, коли зателефонував мені й повідомив, що в нього інфаркт. У тому сараї справді щось є — чи то пак раніше було — це незаперечний факт. Я його чув, Радар чула, а містер Боудітч пішов туди й це щось пристрелив. Але сто двадцять років? Практично ніхто не доживає до такого віку, ну може, один на мільйон, і вже точно ніхто не повертається, вдаючи свого сорокарічного сина. Таке лише у вигаданих історіях трапляється.

— Казочки, — мовив я. І аж підскочив від звуку власного голосу, такий був накручений… чи наляканий.

Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.

Я встав, почуваючись так, ніби вийшов зі свого тіла. Не знаю, як це краще описати. Піднявся на другий поверх, відчинив сейф і вийняв револьвер містера Боудітча. Той усе ще був у кобурі, а кобура все ще кріпилася до пояса з кончо. Я начепив його на себе і зав’язав стяжки над колі­ном. У внутрішнього мене враження від цього були якісь безглузді, наче я хлопчик, що грається в ковбоя. Але зовнішній я з радістю відчував вагу револьвера і знання, що він повністю заряджений.

Ліхтарик був хороший, довгий, з шістьма батарейками. Я клацнув ним раз, щоб перевірити, чи працює, а потім вийшов надвір і перетнув газон на задньому подвір’ї, йдучи до сараю. «Треба буде знову постригти», — подумав. Серце билося сильно і швидко. День був не особливо теплий, але я відчував, як по щоках і шиї струменіє піт.

Я витяг з кишені зв’язку ключів — і впустив на землю. Нахилився підняти — і вдарився головою об двері сараю. Піднявши зв’язку, я перебрав ключі. В одного була кругла голівка й напис «Студебекер», вигравіюваний курсивом. Ключі, якими відмикалися двері парадного й чорного ходів, я знав. Ще один був маленький, може, від якоїсь скриньки чи навіть банківської чарунки. А ще був єльський ключ від великого срібного навісного замка «Єль» на дверях сараю. Я встромив його в замок, а потім погупав у двері кулаком.

— Гей! — закричав я… але тихо. Бракувало мені ще, щоб місіс Річленд почула: «Гей, якщо ти там, відійди від дверей! Я озброєний!»

Відповіддю була тиша, але я все одно стояв з ліхтариком у руці, паралізований страхом. Чого? Невідомості, а це найстрашніше на світі.

«Срав або пропав, Чарлі», — почув я уявний голос містера Боудітча.

Я змусив себе повернути ключ. Дужка замка підскочила. Я зняв його, повернув засув і повісив на нього замок. Вітерець скуйовдив мені волосся. Я відчинив двері. Заверещали петлі. Всередині панувала чорнота. Світло від зовнішнього світу неначе проникало туди й падало замертво. На касеті він сказав, що світло є, хоча до сараю жодні електричні дроти підведено не було. Я посвітив ліхтариком праворуч від дверей і побачив перемикач. Клацнув ним угору, і ввімкнулися дві лампочки на батарейках, по одній високо обабіч одвірка. Як те аварійне світло, коли в школі чи кінотеатрі зникає електрика. Вони тихо дзижчали.