Підлога була дощана, дерев’яна. У далекому лівому куті три мостини були складені в ряд, а їхні кінці притискали шлакоблоки. Я сяйнув ліхтариком праворуч — і побачив таке жахливе й несподіване, аж на мить не зрозумів, що це. Схотілося розвернутись і втекти, але я не міг рухатися. Якась частка мого єства думала (якщо в моєму єстві якась частка могла думати в ті перші секунди), що це макабричний жарт, потвора з фільму жахів, зроблена з латексу і дротів. Я бачив світляну монетку там, де куля прошила стіну, пройшовши крізь почвару, на яку я дивився.
То була якась комаха, але завбільшки з дорослого кота. Дохла, численні лапи стирчали догори, зігнуті посередині, як коліна, порослі жорсткими волосками. Чорне око дивилося невидющо. Одна з куль містера Боудітча влучила чудовиську в живіт, і бліді незрозумілі кишки химерним пудингом вивалилися з роздертого черева. Від тих нутрощів здіймався ледь помітний туман, і коли новий подмух вітру прослизнув повз мене (досі прирослого до землі в дверях, з рукою, яку неначе приварило до перемикача), від голови потвори й тих місць, які не вкривали броньовані пластини на спині, заструменіла така сама імла. Раптом витріщене око запало всередину, залишилася порожня очниця, що неначе зиркнула просто на мене. Я тихо скрикнув, бо вирішив, що воно зараз оживе. Але ні. Воно було остаточно мертве. Розкладалося, а свіже повітря прискорило процес.
Я змусив себе зробити крок усередину, з ліхтариком у лівій руці, націленим на труп комахи. Револьвер тримав у правій. Навіть не пам’ятаю, як його вийняв.
Навздогад це означало: коли я пороздивляюся. Мені не подобалася думка про те, щоб відійти від дверей, але я себе змусив. Це зробив зовнішній я, бо це означало піти пошуфтити. Я внутрішній просто щось белькотів там від жаху, приголомшеності й недовіри. Я зробив кілька кроків у бік дощок, накритих блоками. Дорогою нога на щось наступила, і, посвітивши ліхтариком, я скрикнув від огиди. Комашина лапа — чи то пак те, що від неї залишилося. Про це свідчили волосини на ній і колінний згин. Я не сильно наступив, та й узутий був у кеди, але вона розламалася навпіл. Я подумав, що це шмат тієї комахи, яку я чув раніше. Вона тут здохла, і це все, що лишилося.
«Чарлі, з’їж ніжку! — пролунав в уяві батьків голос. Тато простягав мені смажену курячу гомілку. — Найкращі в усьому краї!»
У мене почався блювотний рефлекс. Я затулив рота долонею і так тримав, доки поклики до блювоти не минули. Якби дохле жучисько смерділо, я б не втримався, але запаху наче не було, може, тому що цей етап розкладення вже був у минулому.
Дошки й бетонні блоки накривали діру в підлозі діаметром приблизно п’ять футів. Спершу я подумав, що це криниця, з тих часів, коли в місті ще не було водогону, та коли посвітив ліхтариком між двома дошками, побачив короткі кам’яні сходи, які спіраллю спускалися в шахту. Глибоко в пітьмі лунало дріботіння й тиха тріскотнява. Тінь руху, від якої я застиг. Інші комахи… і не дохлі. Вони сахнулися від мого світла, і зненацька до мене дійшло, хто то такі. Таргани. Велетенські, економ-розмір, але вони робили те, що завжди роблять таргани, коли вмикається світло: в паніці розбігалися.
Містер Боудітч накрив діру, яка вела бозна-куди (чи до чого), але чи то він погано впорався з роботою — що не було йому притаманно, — чи то комахи примудрилися відсунути дошки за тривалий період. Наприклад, із 1920-го? Тато б розреготався, але тато ніколи не бачив дохлого таргана завбільшки з кота.
Опустившись на коліно, я посвітив ліхтариком між дошками. Якщо там і були інші великі таргани, вони повтікали. Залишилися тільки сходинки, що спіраллю вели донизу. У мене з’явилась думка. Спершу вона здалася дивною, а потім перестала такою бути. Переді мною було Джекове бобове дерево у версії містера Боудітча. Воно вело вниз, а не вгору, але на тому кінці чекало золото.
У цьому я був упевнений.
Я поволі позадкував, вимкнув світло на батарейках і ще раз, востаннє, посвітив ліхтариком на страховисько, що лежало біля стіни. Його рештки парували тепер сильніше, і запах був відчутний — пахло кислою перцевою м’ятою. Свіже повітря реально взялося за ці рештки.
Я зачинив двері, вставив дужку замка в отвір, заклацнув його й пішов у будинок. Там сховав ліхтарик назад у буфет, а револьвер — у сейф. Кинув погляд на відро золота, але не відчув непереборного бажання занурити в нього руки. Тільки не сьогодні. А що, як я сягну руками дна й намацаю там шматок волохатої комашиної лапи?
Я добрався до сходів, але там коліна підігнулися, і я мусив ухопитися за балясину перил, щоб не навернутися вниз. Сів на горішньому майданчику, і мене всього трясло. Через хвилину-дві я опанував себе і спустився, тримаючись за перила, що нагадало мені містера Боудітча. Біля кухонного стола я важко опустився на стілець і подивився на диктофон. Глибоко в душі хотілося вийняти касету, повисмикувати з неї довгі пасма коричневої стрічки й викинути в смітник. Але я не став. Не зміг.