Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе
Я натиснув на відтворення, і на мить здалося, що містер Боудітч зі мною в кімнаті, бачить, який я перестрашений — приголомшений, — і хоче мене заспокоїти. Відволікти від думок про те, як око гігантської комахи запало всередину, залишивши порожню очницю, яка на мене зирила. І це подіяло, принаймні ненадовго.
<p>10</p>Це просто таргани, вони нешкідливі. Яскраве світло їх розганяє. Якщо ти не втік із криками від того, якого я пристрелив (а це зовсім не схоже на хлопця, з яким я заприязнився), то зазирнув у шпарину між дошками й побачив колодязь та сходинки, які ведуть униз. Іноді кілька тарганів вилазять нагору, але тільки коли погода теплішає. Не знаю як, бо наше повітря для них смертельне. Вони починають розкладатися вже тоді, коли потрапляють у пастку під дошками, але все одно в них б’ються. Якесь інстинктивне бажання смерті? Хто знає. В останні кілька років я занедбав бар’єр над колодязем, в останні роки я багато чого занедбав… тому парочка пролізла нагору. Це сталося багато років тому. Той, якого ти чув навесні, сам здох, нічого не лишилося, крім лапи й вусика. А другий… ну, ти знаєш. Але жодної небезпеки вони не становлять. Вони не кусаються.
Я називаю це криницею світів. Цю назву я вичитав у старому горорі такого собі Генрі Каттнера. І насправді я той колодязь не знайшов. Я в нього провалився.
Чарлі, я тобі розказую стільки, скільки можу.
Як Адріан Боудітч я народився в Род-Айленді, і хоча був здібний до математики та обожнював читати… як тобі відомо… я не любив школу і вітчима, який лупцював мене, коли щось у його житті йшло не так. А це частенько бувало, бо він сильно пиячив і не міг утриматися на жодній роботі більше кількох місяців. У сімнадцять років я втік з дому й подався на північ, у Мейн. А що був я кремезний хлопчина, то став на пекельний шлях дроворуба та подався в округ Арустук. Це було тисяча дев’ятсот одинадцятого року, коли Амундсен дістався Південного полюса. Пам’ятаєш, як я тобі казав, що був простим лісорубом? Це правда.
