Шість років виконував я ту роботу. А потім тисяча дев’ятсот сімнадцятого року до нашого табору прийшов солдат і повідомив, що сильні здорові чоловіки мають прибути на призов до поштового відділення в Айленд-Фоллз. Деякі молодші парубки посідали у вантажівку, і я з ними, але я не мав наміру згодовувати себе машині війни десь у Франції. Я вважав, що та машина нап’ється вдосталь крові й без моєї, тому попрощався з хлопцями, коли вони стали в чергу на реєстрацію. А я сів у вантажний поїзд, що прямував на захід, і подався в Джейнсвілл, це недалеко звідси. Там знайшов собі групу лісорубів. Коли і там усе скінчилось, рушив далі дроворубським шляхом до округу Сентрі, який тепер зветься округом Аркадія. До нашого округу.
Особливої вирубки лісів там не було, і я подумував, чи не рушати далі, може, до Вайомінґу чи Монтани. Якби я так і вчинив, Чарлі, моє життя було б зовсім інакшим. Я прожив би звичайний життєвий відрізок, і ми ніколи б не познайомились. Але в Баффінґтоні — де зараз лісовий заказник — я побачив оголошення «ПОТРІБЕН ЗЕМЛЕВПОРЯДНИК». А нижче — те, що було як на мене шите: «ВИМАГАЄТЬСЯ ДОСВІД З МАПАМИ ТА ЛІСОВИМИ УГІДДЯМИ».
Я пішов в окружну контору, там почитав якісь карти — широта, довгота, контури тощо — й отримав роботу. Синку, я почувався так, наче впав у кучугуру лайна і вибрався звідти з трояндою в зубах. Бо тепер я кожен, бляха, день міг блукати лісами, випалювати мітки на деревах, складати мапи, позначати на них старі лісові дороги, яких було безліч. Іноді я зупинявся на ніч у родини, яка виявляла бажання мене прийняти, а іноді таборував під зорями. Це було грандіозно. Бувало й таке, що я днями не стрічав жодної живої душі. Таке життя не для кожного, але напевно для мене.
І от одного дня восени тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року я вибрався на пагорб, де зараз Платанова, в лісі Сентрі, який ріс тоді на цьому місці. Сентріз-Рест уже існувало, але то було просто село, а вулиця Платанова закінчувалася біля Малої Румпл. Мосту — першого мосту — ще не було, його побудують щонайменше через п’ятнадцять років. Район, у якому ти виріс, з’явився допіру після Другої світової, коли солдати повернулися додому.
І от ішов я по лісу, на тому місці, де зараз моє заднє подвір’я, продирався крізь підлісок і кущі, шукав стежину, яка мала бути десь попереду, без жодних думок, тільки знічев’я загадуючись питанням, де в селі молодий чоловік може перехилити чарчину. І провалився. Щойно йшов під сонцем, а наступної миті втрапив у криницю світів.
