Якщо ти посвітив ліхтариком униз, то знаєш — мені пощастило, що не вбився. Там немає перил, а сходинки звиваються навколо страшного урвища — приблизно сто сімдесят п’ять футів завглибшки[26]. Стіни там вирубано в камені, помітив? Стародавні. Бог відає, скільки їм років. Деякі блоки повипадали й звалилися на дно, їх там ціла купа. Хилячись до прірви, я виставив уперед руку і вхопився за тріщину в одній з тих порожніх очниць. Вона була не ширша за три дюйми, але цього вистачило, щоб зачепитися пальцями. Я підтягнувся на руках до вигину стіни, дивлячись угору, на сонце і ясне блакитне небо, а серце відбивало двісті ударів на хвилину, і я собі думав, у яке це пекло звалився. Авжеж, то не був звичайний колодязь, із тими сходинками, що вели вниз, і стіною з тесаного каменю.
Коли я віддихався… немає нічого дієвішого за падіння в чорну діру, коли ти ледь не розбиваєшся на смерть, щоб тобі геть забило дух… коли я віддихався, то зняв з пояса електричний світильник і посвітив униз. Не видно було ні чорта, але я чув якийсь шурхіт, тож там, унизу, було щось живе. Це мене не стурбувало, бо в ті часи я носив на поясі ще й зброю в кобурі, адже в лісі не завжди безпечно. І боятися слід було не так звірів… хоча ведмеді тоді теж водилися, багато ведмедів… як людей, особливо сивушників; проте я не думав, що на дні тієї ями є якась сивуха. Я не знав, що там може чекати, але я був парубок допитливий і вирішив подивитися.
Я поправив наплічник, який пом’явся від падіння на східці, й рушив додолу. Вниз і вниз, коло за колом. Глибина криниці світів — сто сімдесят п’ять футів, сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти. А на дні — тунель з кам’яними стінами… чи, може, краще назвати його коридором. Він досить високий, щоб можна було йти, не пригинаючись, Чарлі, майже в повен зріст.
