Підлога біля підніжжя сходів була ґрунтова, але після того як я трохи пройшов… тепер я знаю, що відстань там трохи більша за чверть милі… замість землі виникає кам’яний настил. Те шурхотіння ставало дедалі гучнішим. Наче папір чи листя на легкому вітрі. Невдовзі шурхотіло вже над головою. Я підняв світильник і побачив, що стеля вкрита найбільшими, трясця їм, у світі кажанами. Розмах крил — як у грифа-індички. У світлі вони шурхотіли сильніше, і я вмить опустив ліхтарик собі під ноги, не бажаючи, щоб вони розліталися довкола мене. Від думки про те, що мене накриє ця задушлива крилата хмара, мене пробрало нервами, як називала це мати. Змій та більшості комах я не боюся, але кажани завжди навіювали на мене жах. У всіх свої фобії, правда?
Я йшов і йшов, щонайменше милю, і мій світильник почав гаснути. У ті часи, хлопче, «дюраселок» не було! Іноді над головою висіла колонія кажанів, а іноді ні. Щойно я вирішив повертатися, доки не опинився в непроглядній пітьмі, як побачив удалині проблиск світла. Я вимкнув ліхтарик, і, звісно, то було світло дня.
Мене зацікавило, де я вийду, тому пішов уперед. Навздогад то був північний берег Малої Румпл, бо мені здавалося, що я весь час ішов на південь, хоча певності не мав. Я попрямував туди, а коли вже наближався, зі мною щось сталося. Не можу це до пуття описати, але треба спробувати, на випадок, якщо ти вирішиш піти моїми слідами, так би мовити. Це наче запаморочення в голові, але насправді більше. Я немов перетворився на привида, Чарлі, наче міг подивитися вниз, на своє тіло, і прозирнути крізь нього. Я був нематеріальний, і пам’ятаю, як подумав, що всі ми насправді — лише примари на поверхні землі, примари, які намагаються повірити, що мають вагу й місце у світі.
Це тривало хвилин п’ять. Я крокував попри те, що насправді мене там наче й не було. Потім це відчуття минулось, і я пішов до отвору наприкінці тунелю… може, ще одну восьму милі… і вийшов не на березі Малої Румпл, а на схилі якогось пагорба. Піді мною простиралося поле розкішних червоних квітів. Думаю, то були маки, але пахли вони корицею. Я подумав: «Хтось розстелив для мене червону доріжку!» Стежка, що вела через це поле, виходила на дорогу, де я бачив будиночок… хатинку, не більше… з комина підіймався димок. Ген-ген на далекому обрії дорога губилася серед шпилів великого міста.
