Стежка була ледь помітна, така, наче нею давно вже не ходили. Коли я ступив на неї, переді мною вискочив кролик і пострибав на той бік. Вухань був удвічі більший за земного. Він зник серед трави й квітів. Я…
Тут настала пауза, але я чув дихання містера Боудітча. Хрипкіше, ніж завжди. Змучене. Потім він продовжив:
Чарлі, це касета на дев’яносто хвилин. Серед мотлоху на третьому поверсі я знайшов цілу коробку, з тих часів, коли касети ще не стали таким анахронізмом, як трицентові марки. Я міг би заповнити чотири такі касети, п’ять, а може, цілу коробку. У мене було багато пригод у тому іншому світі, і я б усі описав, якби мав час. Та часу в мене, здається, нема. Після стрільби по мішенях у сараї я не дуже добре почуваюсь. У мене болить з лівого боку шиї та рука вище ліктя. Іноді цей біль трохи слабшає, але важкість у грудях не зникає. Я знаю, що означають ці симптоми. У мене всередині насувається гроза, і я думаю, вона скоро почнеться. Я маю свої жалі, багато жалів. Якось я тобі сказав, що хоробрий допомагає, а боягуз лише приносить подарунки. Пам’ятаєш? Я приніс подарунки, але тільки тоді, коли зрозумів, що не маю достатньої хоробрості, щоб допомогти, коли сталися жахливі зміни. Сказав собі, що я застарий, тому взяв золото і втік. Як Джек, що поспішає вниз стеблом бобового дерева. Тільки він був хлопчиськом. А я міг би вчинити краще.
Якщо ти вирушиш у той інший світ, де в небі вночі сходять два місяці й немає сузір’їв, бачених земними астрономами, ти маєш знати певні речі, тому слухай мене уважно.
Повітря нашого світу смертоносне для створінь з їхнього, крім хіба що кажанів. Якось я вирішив поекспериментувати й приніс кролика. Він швидко сконав. А от нас їхнє повітря не вбиває. Навпаки — бадьорить.
Місто зберігає сліди колишньої величі, але тепер у ньому повно небезпек, особливо вночі. Якщо вирушиш туди, то йди лише о денній порі й дуже тихо заходь у браму. Може скластися враження, що місто порожнє, але це не так. У ньому владарює дещо жаске й небезпечне, а те, що внизу, стократ жахливіше. Я позначав шлях до площі за палацом так само, як дерева в лісі, своїми ініціалами: АБ. Якщо слідуватимеш за ними… і йтимеш тихо… то не пропадеш. А якщо ні, то можеш загубитися в тому жахливому місті й блукати до скону. Я говорю, бо знаю. Без своїх позначок я б і дотепер був там, мертвий чи божевільний. Те, що колись було величне і прекрасне, тепер сіре, прокляте й хворе.
Знову пауза. Хрипи в диханні тепер лунали гучніше, і коли він заговорив знову, то різкий голос мало нагадував його власний. Я здогадувався — майже впевнений був, — що поки він записував ці слова, я був у школі: або йшов на урок хімії, або вже був у кабінеті, визначав температуру кипіння ацетону.
