Радар ходила туди зі мною, коли була молода, заледве цуценятком. Без натяку на найменший страх вона помчала донизу сходами колодязя. Ти знаєш, як вона лягає на живіт, коли чує команду «Лежати»; а ще вміє замовкати, коли чує команду «Цить» або «Тихо». Того дня я дав їй таку команду, і ми проминули колонії кажанів, не сполохавши їх. Крізь «кордон», як я подумки це називаю, вона пройшла без помітного дискомфорту. Поле червоних квітів викликало в неї захват — вона кидалася в самісіньку гущавину й качалася в них. А ще вона любила стареньку, яка живе у хатинці. Більшість людей з нашого світу гидливо б відвернулися від такої, як вона зараз є, але по-моєму, собаки відчувають внутрішню натуру й ігнорують зовнішність. Це занадто романтично? Можливо, але здається, що…
Стоп. Не можна белькотіти. Часу нема.
Ти можеш узяти Радар з собою, можливо, після того як пошуфтиш там, або й одразу. Бо її час спливає. На нових ліках вона, може, й подолає сходи знову. Якщо так, то я певен: повітря того світу вдихне в неї життя. Принаймні наскільки я можу бути певен.
Колись у тому місті відбувались ігри, й тисячі людей, які приходили їх подивитися, збиралися на площі, про яку я згадував, перед входом на стадіон, що був частиною палацу… чи прилягав до нього, думаю, можна й так сказати. Біля цієї площі є величезний сонячний годинник, діаметром сто футів, не менше. Він обертається, як карусель у романі. Романі Бредбері. Я певен, що він… нехай, запам’ятай от що: у тому сонячному годиннику — секрет мого довголіття, і за це я розплатився сповна. Ти на нього не ставай, але якщо поставиш на нього Радар…
Господи. Здається, почалося. Боже!
Я сидів, стиснувши руки на кухонному столі, дивлячись на коліщатка, що оберталися. Крізь віконце диктофона я бачив, що запис наближається до того місця, з якого я прокручував назад.
Чарлі, мені дуже не хочеться відправляти тебе в джерело наших численних земних жахіть, і я тобі не наказую, але сонячний годинник там, і золото теж там. До нього тебе приведуть мітки. АБ, запам’ятай.
Я заповів тобі цей будинок і землю, але це не подарунок. Це тягар. Щороку його вартість підвищується, щороку зростають податки. Але більше, ніж податківців, значно більше я постійно боюся… того юридичного жахіття, так званого примусового відчуження власності, і я… ти… ми…
Він уже хапав повітря, ковтав слину, знову і знову, великі важкі ковть чітко фіксувалися на плівці. Я відчував, як нігті врізаються в долоні. Коли він знову заговорив, то слова давалися йому з жахливими зусиллями:
