— На багатьох оверлендівських ретритах, часом трохи під мухою. З коригувальником. Ми всі це робимо, крім Віллі Діґана, бо в нього кардіостимулятор.
— Боже, тату.
— А ще робимо так.
Він упав назад без попередження, склавши нещільно руки на рівні пояса. Я більше не займався спортом, але з рефлексами в мене все було гаразд. Я легко його підхопив, і, дивлячись на нього згори вниз, побачив, що очі в нього заплющені, а на губах грає усмішка. Я обожнював цю його усмішку. Гойднув його, і він знову став на ноги. Радар дивилася на нас. Потім стиха буркнула та знову поклала голову на лапи.
— Я змушений буду довіряти тому, хто стоятиме за спиною. Мабуть, це буде Норм Річардс. Але тобі я довіряю більше, Чарлі. Між нами є зв’язок.
— Класно, тату, але гляди не гепнись із дерева. Мій ліміт — догляд за одним чоловіком, який навернувся. А тепер можна я почитаю книжку?
— Давай. — Узявши її зі стільця, він подивився на обкладинку. — Це містера Боудітча?
— Так.
— А я читав її, коли був такий, як ти, а то й молодший. Божевільний ярмарок приїжджає в маленьке містечко тут, в Іллінойсі, якщо пам’ять не підводить.
— Пандемоніум-шоу тіней Куґера й Даркса.
— Пам’ятаю звідти тільки сліпу ворожку. Стрьомну.
— Ага, Порохнява Відьма мегастрьомна, так.
— Ти почитай, а я подивлюся телевізор, хай мозок загниває. Тільки не дочитайся до нічних жахіть.
«Якщо взагалі засну», — подумав я.
На нових ліках Радар, мабуть, змогла б піднятися сходами, але я пішов у маленьку гостьову, і вона подибала за мною, вже почуваючись у нас як вдома. Я роздягнувся до трусів, підклав під голову ще подушку й поринув у читання. На касеті містер Боудітч розповідав, що за палацом є велетенський сонячний годинник і він крутиться, мов карусель у романі Бредбері, і в ньому секрет його довголіття. Завдяки тому годиннику він повернувся в Сентріз-Рест настільки молодим, що вдавав власного сина. У романі «Щось лихе насуває» карусель могла зістарити тебе, коли крутилася вперед, і омолодити, коли назад. А ще містер Боудітч додав дещо. Точніше, почав додавати. «Я певен, що він… нехай…»
Невже він почав говорити, що ідею каруселі Рей Бредбері запозичив від сонячного годинника в тому іншому світі? Думка про те, щоб набирати чи скидати роки на каруселі, божевільна, але ще божевільніша — про те, що шанований американський письменник відвідував той світ. Хіба ні? Ранні роки дитинства Бредбері минули у Вокеґані, менш ніж за сімдесят миль від Сентріз-Ресту. Короткі відвідини сторінки Бредбері у Вікіпедії переконали мене у випадковості цього збігу, хіба що він потрапляв у той інший світ ще малим дитям. Якщо існував той інший світ. Коротше, вже в моєму віці він жив у Лос-Анджелесі.
Я позначив місце, на якому зупинився, і поклав книжку на підлогу. Не було сумнівів, що Вілл і Джим виживуть у своїх пригодах, але такими невинними, думав я, вони вже не будуть ніколи. Діти не повинні стикатися з жахливим. Я це знав з власного досвіду.
Вставши з ліжка, я натягнув штани.
— Ходімо, Раді. Тобі треба надвір, полити травичку.
Вона пішла досить охоче й зовсім не кульгала. Вранці вона знову припадатиме на лапи, але після невеличких вправ рухливість вирівняється. Принаймні дотепер було так. Але це ненадовго, якщо асистентка ветеринара мала рацію. Вона сказала, що здивується, якщо Радар протягне до Гелловіну, а до нього залишалося всього п’ять тижнів. Навіть трохи менше.
Радар винюхувала кругом по газону. Я підвів погляд на зірки, роздивився Пояс Оріона й старий добрий Великий Віз. Якщо вірити містерові Боудітчу, в тому іншому світі два місяці, а сузір’я такі, яких земні астрономи ніколи не бачили.
Та все ж колодязь був там. І сходинки. І той жахливий сраний жук. Я все це бачив.
Радар делікатно присіла, як це було їй притаманно, а потім підійшла до мене, чекаючи смаколика. Я дав їй половинку собачої цукерки у формі кісточки й повів назад у будинок. Читав я допізна, і тато вже ліг спати. Час мені було зробити те саме. Собака містера Боудітча — моя собака — плюхнулася на килимок із зітханням і пуканням, не гучнішим за цвірінькання. Я вимкнув світло і втупився вгору, в пітьму.
Чи збереже батько таємницю? Я дуже його любив, але не вірив, що збереже. Що зможе зберегти. В АА тисяча гасел, і одне з них таке: «Ти нездоровий рівно настільки, як твої таємниці». Чи він по секрету розповість Лінді? Або другові з роботи, якому довіряє? Своєму братові, дядьку Бобу?