А тоді я згадав дещо зі школи, ще з шостого чи сьомого класу. Американська історія, міс Ґрінфілд. То була цитата з Бенджаміна Франкліна: «Троє можуть зберегти таємницю, якщо двоє з них мертві».
То було запитання містера Боудітча, і я подумав, що знаю відповідь. Його захоплять. «Поглинуть», як сказала б моя хіпозна історичка. Будинок номер один по вулиці Платановій стане засекреченим урядовим об’єктом. Наскільки я розумів, весь район відселять. І так, потім почнеться експлуатація, і якщо містер Боудітч мав рацію, наслідки будуть жахливі.
Врешті я заснув, але снилося, що не сплю, а під ліжком щось ворушиться. Я знав, як це буває вві сні, що це таке. Величезний тарган. Кусючий. Прокинувся я вдосвіта, переконаний, що це правда. Але Радар би гавкала, а вона міцно спала, пригавкуючи в якихось своїх незбагненних снах.
У неділю я піднявся в будинок містера Боудітча, щоб зробити заплановане за день до того: розпочати прибирання. Авжеж, зробити я міг не все: порвані подушки й порізані шпалери вимушено зачекають. Було повно іншої роботи, та братися до неї я мав у дві зміни, бо спочатку взяв із собою Радар, і то була помилка.
Вона ходила з кімнати в кімнату на першому поверсі, шукаючи містера Боудітча. Не помітно було, щоб її засмутив вандалізм, але вона люто загавкала на канапу, зрідка перериваючись, щоб на мене зиркнути, наче хотіла спитати, чи я дурний. Невже не бачу, що не так? Зникло ліжко її хазяїна.
Я змусив її піти за мною на кухню й наказав лягти, але вона не послухалася, все позирала в бік вітальні. Я запропонував їй курячий хрустик, її улюблений перекус, але вона впустила його на лінолеум. Я вирішив, що доведеться відвести її додому й залишити з татом. Та забачивши повідець, вона побігла (і дуже жваво) через вітальню нагору сходами. Я знайшов її в спальні містера Боудітча, вона скрутилася клубком перед шафою, на імпровізованому ліжку з одягу, зірваного з вішаків. Їй там наче було зручно, тому я спустився на перший поверх і як міг поприбирав.
Близько одинадцятої я почув, як її кігті клацають східцями. Від погляду на неї заболіло серце. Вона не кульгала, але рухалася повільно, опустивши голову, з пониклим хвостом. Подивилася на мене поглядом, виразнішим за слова. «Де він?»
— Ходімо, мала, — сказав я. — Заберу тебе звідси.
Цього разу вона не протестувала проти повідця.
По обіді я як міг понаводив лад нагорі. На третьому поверсі чоловічок у бейсболці «Вайт Сокс» і вельветових штанях (якщо то був він, а я так і вважав) нічого не громив, наскільки я бачив. Я подумав, що він зосередився на другому поверсі… і на сейфі, щойно його виявив. На годинник він теж мусив поглядати, знаючи, що похорон триває не дуже довго.
Я позбирав свій одяг і склав його купкою нагорі, біля початку сходів, бо збирався віднести його додому. А потім узявся до праці в спальні містера Боудітча: поставив ліжко (що було перевернуте), повісив у шафу його одяг (заправляючи вивернуті кишені) та позбирав набивку подушок. Я був злий на містера Ясненько Ха-Ха, що він ледь не осквернив померлого, але не міг позбутися думок про свої прикрі, гівняні витівки з Берті Бердом — собаче лайно на лобовому склі, петарди в поштових скриньках, перевернуті повні сміттєві баки, «ІСУС ДРОЧИТЬ» фарбою з балончика на вивісці Методистської церкви благодаті. Нас жодного разу не спіймали, та все ж я не міг перестати думати. Дивлячись на безлад, який залишив містер Ха-Ха й відчуваючи огиду, я збагнув, що спіймав сам себе. У ті часи я був такий же поганий, як цей чоловічок з дивною манерою ходити й розмовляти. У чомусь навіть гірший. Чоловічок хоча б мав мотив — шукав золото. А ми з Бертіменом були підлітки, які просто розважалися й паскудили.
От тільки, авжеж, ми з Берті нікого не вбили. А якщо я не помилявся, містер Ха-Ха вбив.
Одна книжкова шафа в спальні була перекинута. Я поставив її вертикально й почав повертати книжки на полиці. На дні кучугури лежав фоліант наукового вигляду, який я бачив у містера Боудітча на тумбочці біля ліжка, разом з романом Бредбері, що його я тепер читав. Я підняв його й подивився на обкладинку: лійка наповнюється зірками. «Походження фантазії та її місце в матриці світу». Аж щелепи зводить. Та ще й «юнґіанська перспектива» на додачу. Я погортав предметний покажчик, щоб пошукати, чи є там щось про Джека й бобове дерево. І знайшов. Спробував читати, а потім просто пробіг поглядом. Стиль викладу був вершиною всього, що я ненавидів у пишномовному академічному письмі: купа мудрованих слів і синтаксис, від якого корчить і плющить. Може, це з мого боку інтелектуальні лінощі, а може, й ні.