Казка полностью

Наскільки я розкумекав, автор того розділу мав на увазі, що насправді є дві історії про бобове дерево: кривавий оригінал і підчищена версія, яку читають діти в схваленій мамами «Золотій книжечці» й дивляться в мультику. Кривавий оригінал пройшов біфуркацію (ось вам одне зі слів на п’ять доларів) на два міфічні потоки, темний і світлий. У темному проявлялися насолоди грабунку та вбивства (це коли Джек зрубав бобове стебло, а з велетня зробили криваве місиво). А світлий потік являв собою те, що автор називав «епістемологією вітґенштайнівської релігійної думки», і якщо ви в темі, що воно таке, то ви краща за мене людина.

Я поставив книгу на полицю, вийшов з кімнати, та потім повернувся, щоб ще раз глянути на обкладинку. Всередині була непролазна проза, складнопідрядні речення, що не давали оку перепочинку, але обкладинка була дещо лірична, по-своєму досконала, як той вірш Вільяма Карлоса Вільямса про червону садову тачку: лійка, в яку наливаються зорі.

У понеділок я пішов до кабінету своєї давньої приятельки місіс Сильвіус і спитав, чи можна взяти обов’язковий раз на семестр день громадських робіт у вівторок. Перехилившись до мене через письмовий стіл, вона заговорила тихим конфіденційним тоном:

— Я чую спробу змахлювати? Запитую тому, що учнів просять попередити про цей день щонайменше за тиждень до робіт. Це не вимога, Чарлі, а наполеглива рекомендація.

— Ні, я серйозно, — відповів я, дивлячись їй просто у вічі. Корисна техніка брехні, якої я навчився у Берті Берда. — Обійду підприємців у центрі й агітуватиму їх за програмою «Опіка над».

— «Опіка над»? — знехотя зацікавилася місіс Сильвіус.

— Ну, взагалі-то це програма «Опіка над узбіччями», я до неї долучився через Кі-клуб, але хочу більшого. Зацікавити власників крамниць в опіці над парками (в нас їх шість, як ви знаєте) і підземними переходами (в багатьох свинюшник, на жаль), а може, навіть над пустирями, якщо зможу переконати…

— Загальну тенденцію я зрозуміла. — Узявши форму, вона щось у ній нашкрябала. — Обійди вчителів, отримай дозволи, принеси мені. — А коли я вже виходив: — Чарлі! І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся.

Я не зовсім брехав про свій проєкт громадських робіт, але приховував правду про потребу мати вільний від школи день для його виконання. На п’ятому уроці я пішов у бібліотеку, взяв брошуру з переліком підприємців у центрі й розіслав усім той самий мейл, просто змінивши привітання та назви різних проєктів «Опіка над», які придумав. Це забрало пів години, і ще залишилося двадцять хвилин до дзвінка на зміну уроків. Я підійшов до стола бібліотекарки й спитав місіс Норман, чи є в неї казки братів Ґрімм. Паперової книжки в бібліотеці не виявилося, тому вона вручила мені «Кіндл» із написом «ВЛАСНІСТЬ ГІЛЛВ’Ю-ГАЙ», приліпленим ззаду стрічкою для етикеток, і дала одноразовий код завантаження книжки.

Жодної казки я не прочитав, тільки пробіг очима зміст і вступ. Мою цікавість (хоч і не зовсім подив) викликало те, що більшість казок, які я знав з дитинства, мають темнішу версію. Оригінал казки «Золотоволоска й три ведмеді» передавали усно з шістнадцятого століття, і в ньому не було дівчини на ім’я Золотоволоска. Головною героїнею була злюща стара мегера, яка вторглася до ведмедів додому, фактично переколошматила все їхнє майно, а потім вискочила у вікно й, підхихикуючи, побігла в ліс. «Румпельштільцхен» був ще гірший. У тій версії, яку я тьмяно пригадував, старий Румпель чкурнув геть, коли дівчина, якій дали завдання прясти золото з соломи, вгадала його ім’я. У версії братів Ґрімм 1857 року він загнав одну ногу в землю, схопився за другу й роздер себе навпіл. Я подумав, що це сюжет фільму жахів, вартий франшизи «Пила».

Шостим уроком був односеместровий курс «Америка сьогодні». Я уявлення не мав, що розказує містер Масенсік, бо думав про вигадані історії. Як карусель у романі «Щось лихе насуває» подібна до сонячного годинника в тому краї Іншосвіту, наприклад? «Секрет мого довголіття», — сказав містер Боудітч. Джек поцупив золото у велетня; містер Боудітч теж украв золото у… кого? Велетня? Якогось чорнушного демона на ім’я Гогмагог?

Коли моя думка попливла цим шляхом, я побачив аналогії скрізь. Моя мати загинула на мості через Малу Румпл. А як щодо чоловічка з дивним голосом? Хіба не так у казці описано Румпельштільцхена? А ще я. У скількох каз­кових історіях фігурує молодий герой (як Джек), що вирушає до фантастичного краю? Чи взяти, наприклад, «Чарівника країни Оз», де торнадо підхопив дівчинку з Канзасу й переніс до світу відьом і жувачів. Я не Дороті, Радар — не Тото, але…

— Чарльзе, ти там заснув? Чи, може, мій солодкозвучний голос тебе загіпнотизував? Ввів у транс?

Регіт з класу, здебільшого від тих, хто не відрізнить слово «солодкозвучний» від ямки, просцяної в снігу.

— Ні, я тут.

— Тоді ти, можливо, повідомиш нам свою зважену думку щодо вбивства полісменами темношкірих Філандо Кастіля й Алтона Стерлінга.

— Погана хрінь, — я й досі був весь у думках, і ці слова просто вискочили з рота.