Містер Масенсік обдарував мене своєю фірмовою, ледь помітною посмішкою і сказав:
— Справді погана хрінь. Будь ласка, містере Рід, не соромтеся — повертайтеся в трансовий стан.
Він продовжив лекцію. Я спробував уважно слухати, але потім згадав слова місіс Сильвіус: не «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там», а «І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся».
Авжеж, ці слова про запахи — то збіг: як казав батько, коли купуєш синю машину, починаєш скрізь бачити сині машини. Але після побаченого в сараї я не міг не замислитись. І ще одне. У фентезі автор вигадує спосіб, щоб юний герой чи героїня могли досліджувати світ, який я вже подумки називав Іншосвітом. Автор міг би, наприклад, вигадати ретрит, на який батько чи батьки поїдуть на кілька днів, таким чином розчистивши юному героєві шлях для відвідин іншого світу, не провокуючи зливи запитань, на які він не може відповісти.
«Випадковий збіг, — подумав я, коли пролунав дзвоник кінця уроку й учні рвонули до дверей. — Синдром синьої машини».
Та тільки гігантський тарган не був синьою машиною, так само як і ті кам’яні східці, що звивалися в пітьму.
Я попросив містера Масенсіка підписати мені листок громадських робіт, і він знову ледь помітно всміхнувся.
— Кажеш, погана хрінь?
— Вибачте, вибачте.
— Взагалі-то ти не помилився.
Я врятувався втечею і пішов до своєї шафки.
— Чарлі?
То була Арнетта Фрімен, відносно розкішна в обтислих джинсах і майці. Блакитноока, з білявим волоссям до плечей, Арнетта доводила, що біла Америка не така вже й погана. За рік до того — коли я був спортивніший і як мінімум трохи знаменитіший через героїку на Кубку індички — ми з Арнеттою провели кілька навчальних сесій у підвальній вітальні її будинку. Навчання трохи було, але здебільшого ми лизалися.
— Привіт, Арні, що?
— Хочеш сьогодні прийти? Можемо підготуватися до контрольної з «Гамлета».
Її блакитні очі зазирали в глибину моїх карих.
— Я б залюбки, але тато завтра їде майже до кінця робочого тижня, щось по роботі. Мені краще побути вдома.
— Ох. Пу-у. Як шкода.
Вона делікатно пригортала до грудей дві книжки.
— Можу в середу ввечері. Якщо ти не зайнята.
Вона просяяла:
— Було б фантастично! — Вона взяла мене за руку й поклала її собі на талію. — Я попитаю тебе про Полонія, а ти заціниш мого Фортінбраса.
Цьомнувши мене в щоку, вона пішла, виляючи задком так, що це, ну, зачаровувало. Вперше після бібліотеки я не думав про паралелі між реальним світом і вигадками. Усі мої думки були тільки про Арнетту Фрімен.
Тато поїхав удосвіта у вівторок, взявши туристичну сумку й одяг типу «я їду в ліс»: вельветові штани, фланелеву сорочку, кепку «Берз». Через плече перекинуте пончо.
— Синоптики обіцяють дощ, — пояснив він. — По деревах буде лазити зась, про що я не шкодую.
— Газованка в годину коктейлів?
Він широко всміхнувся:
— Може, зі скибочкою лайма. Не турбуйся, малий. Там буде Лінді, я триматимуся за нього. Піклуйся про свою собаньку. Вона знову кульгає.
— Я знаю.
Він швидко обійняв мене однією рукою і поцілував знизу в щоку. А коли вже виїжджав задом по під’їзній доріжці, я виставив руку жестом «Стоп» і підбіг до вікна з боку водія. Тато опустив скло:
— Я щось забув?
— Ні, я забув. — Нахилившись, я обійняв його за шию і поцілував у щоку.
Він спантеличено глянув на мене:
— А це за що?
— Просто люблю тебе. От і все.
— Я тебе так само, Чарлі.
Він потріпав мене по щоці, здав назад на вулицю й покотив у бік клятого мосту. Я проводжав його поглядом, доки він не зник з очей.
Мабуть, глибоко в душí я щось знав.
Я вивів Радар на заднє подвір’я. Наш двір був скромний порівняно з акром-плюс містера Боудітча, але його розміру вистачало, щоб Раді могла розім’ятися. Вона так і зробила, але я розумів, що її час добігає кінця. Якщо я міг щось для неї зробити, треба було поквапитися. Ми зайшли в будинок, і я дав їй кілька ложок учорашнього м’ясного хліба, в якому сховав додаткову пігулку. Вона його поглинула, а потім скрутилася клубком на килимку у вітальні, на місці, яке вже застовпила за собою. Я почухав її за вухами, від чого вона завжди заплющувала очі й усміхалася.
— Маю дещо перевірити, — сказав я. — Будь хорошою дівчинкою. Повернуся як тільки зможу, добре? Постарайся не накакати в будинку, але якщо накакаєш, то хай це буде таке місце, де потім легко прибрати.
Вона кілька разів ляснула хвостом об килимок. Мені цього вистачило. Я поїхав на велосипеді до будинку номер один, виглядаючи дивного чоловічка з дивною манерою ходити й розмовляти. Але нікого не побачив, навіть місіс Річленд.