Казка полностью

Зайшовши в будинок, я піднявся на другий поверх, відчинив сейф і почепив на пояс кобуру. Але попри вигадливі візерунки з мушель і зав’язки, почувався не стрільцем, а наляканим підлітком. Якщо на спіральних східцях послизнусь і впаду, то скільки часу мине, перш ніж мене знайдуть? Може, вічність. А навіть якщо й знайдуть, то що тоді? Містер Боудітч на касеті сказав, що залишає мені не дар, а тягар. Тоді я до кінця цього не зрозумів, але вже коли виймав ліхтарик з кухонного буфета й запихував довгим кінцем у задню кишеню джинсів, знав напевно. До сараю я рушив з надією, що дістануся дна того колодязя і знайду там не коридор, що веде в якийсь інший світ, а купу кам’яних блоків і брудно-пінну калюжу ґрунтової води.

І ніяких великих тарганів. Байдуже, кусаються вони чи ні, жодних тарганів.

Я зайшов у сарай, посвітив ліхтариком і побачив, що тарган, якого застрелив містер Боудітч, уже розплився темно-сірою калюжею слизу. Коли я навів на нього промінь ліхтарика, одна пластина з тих, що залишалися на його спині, зісковзнула, змусивши мене підстрибнути.

Я увімкнув лампи на батарейках, підійшов до дощок та блоків, які затуляли вхід у колодязь, і посвітив у шестидюймову шпарину. Не побачив там нічого, крім сходинок, які звивалися вниз і зникали в темряві. Ніщо не ворушилося. Не шурхотіло. Мене це не заспокоїло; в голові крутився рядок з десятка, а то й сотні дешевих фільмів жахів: «Мені це не подобається. Занадто тихо».

«Будь розважливий, тиша — це добре», — сказав я собі. Але ця думка не мала особливої сили, коли перед очима темніла кам’яна яма.

Я зрозумів: якщо довго вагатимуся, то здам назад і стане вдвічі важче навіть дійти до цього місця. Тому знову сховав ліхтарик у задню кишеню й підняв цементні блоки. Потім відсунув дошки. Далі сів на край колодязя й запевнив себе, що все буде добре. Хоч і не дуже повірив.

Але почав спускатися.

«Сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти», — сказав містер Боудітч, і я рахував їх дорогою. Рухався я дуже повільно, спиною впираючись у скруглену кам’яну стіну, обличчям до прірви. Камені були шерехаті й вологі. Я тримав промінь ліхтарика націленим собі на ноги. Різної висоти. Я не хотів спіткнутися. Мене це може вбити.

На дев’яностій, майже на половині, я почув унизу шурхіт. Повагався, чи не посвітити ліхтариком на звук, але не став. Якщо нашугаю колонію кажанів-велетнів і вони всі зметнуться вгору навколо, то, мабуть, таки впаду.

Але страх переважив логіку. Я трохи відхилився від стіни, посвітив ліхтариком на низхідний вигін східців і побачив щось чорне, що причаїлося за два десятки сходинок нижче. Коли ліхтарик вихопив його з темряви, я встиг роздивитися, що це гігантський тарган, але він миттю втік, подріботівши у чорноту.

Я кілька разів глибоко вдихнув, сказав собі, що зі мною все гаразд, не повірив і рушив далі. Повністю спустився за дев’ять-десять хвилин, бо просувався дуже повільно. А за відчуттями ще довше. Іноді я дивився вгору, і було не дуже втішно бачити коло, підсвічене акумуляторними лампами, що дедалі меншало. Я вже був глибоко під землею й спускався ще глибше.

До дна я дістався на сто вісімдесят п’ятій сходинці. Земля там була втрамбована, як і казав містер Боудітч, і лежало кілька блоків, що відпали від стіни, може, вгорі, де мороз і відлига спочатку їх ослабили, а потім витиснули. Містер Боудітч ухопився за заглибину в тому місці, звідки випав один блок, і це врятувало йому життя. Купа повалених блоків була закаляна чимось чорним — здогадуюся, що тарганячим лайном.

Коридор був на місці. Переступивши через блоки, я за­йшов. Містер Боудітч мав рацію: стеля в ньому була так високо, що я навіть не думав пригинати голову. Мені вже чути було далі шурхіт, і я здогадався, що то кажани на ночівлі, про яких попереджав містер Боудітч. Кажани мені не подобаються — вони переносять заразу, а іноді й сказ, — але особисто мене не жахають так, як містера Боудітча. Ідучи на їхні звуки, я відчував радше цікавість, ніж щось інше. Від коротких гвинтових сходів (різної висоти), що оббігали довкола прірви, мені пробирало нерви, а тепер я стояв на тверді — це вже ліпше. Авжеж, над головою тисячі тонн землі й каміння, але цей коридор тут віддавна, і я сумнівався, що він вирішить саме цієї миті обвалитися й поховати мене живцем. Та й страху бути похованим живцем я не мав. Якби впав дах, так би мовити, то я загинув би моментально.

«Прикольно», — подумав я.

Прикольно не було, але мій страх змінився — чи принаймні затьмарився — радісним збудженням. Якщо містер Боудітч казав правду, на мене чекає інший світ, і до нього вже не так далеко. Подолавши такий шлях, я хотів його побачити. І золото було на останньому місці.