Земляна долівка стала кам’яною. Власне, бруківкою, як у старих фільмах на каналі TCM про Лондон дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер шурхіт лунав просто над головою, і я вимкнув ліхтарик. Повна темрява знову нагнала страху, але я не хотів опинитись у хмарі кажанів. Хтозна, може, це кажани-вампіри? Малоймовірно в Іллінойсі… та тільки я вже не в Іллінойсі, правда?
«Я пройшов щонайменше милю», — сказав тоді містер Боудітч, тому я рахував кроки, доки не втратив лік. Принаймні не було страху, що ліхтарик підведе, коли знову стане потрібен: батарейки в ньому були нові. Я все чекав, коли побачу денне світло, постійно прислухаючись до м’якого тріпотіння над головою. Невже кажани й справді завбільшки з грифа-індичку? Не хотів би я дізнатися.
Врешті-решт я побачив світло — яскраву іскру, як і попереджав містер Боудітч. Пішов далі, й іскра перетворилася на кружальце, досить велике, щоб залишати післяобраз на очах щоразу, коли я їх міцно заплющував. Про запаморочення, яке згадував містер Боудітч, я геть забув, та коли воно вдарило в голову, я добре зрозумів, що він мав на увазі.
Якось, коли мені було років десять, ми з Берті Бердом пришвидшено дихали, як дурні, а потім міцно обнялися й чекали, чи не зомліємо, як стверджував хтось із друзів Берті. Цього не сталось ані зі мною, ані з ним, але в мене перед очима все попливло, і я гепнувся на зад, наче у вповільненій зйомці. Так і тут було. Я крокував далі, але почувався кулькою з гелієм, що погойдується над власним тілом, і якщо нитка порветься, я просто попливу геть.
Та потім минулося, так само як у містера Боудітча. Він сказав, що то кордон, і справді так було. Я залишив Сентріз-Рест позаду. І Іллінойс. І Америку. Я був в Іншосвіті.
Дійшовши до отвору, я побачив, що над головою вже не стеля, а земля, і з неї звисають благенькі завитки коріння. Я пірнув під якусь навислу лозу й вийшов на положистий схил пагорба. Небо було сіре, але поле палахкотіло червоногарячою барвою. Маки розкішною ковдрою вкривали все навколо, простягаючись ліворуч і праворуч скільки око сягало. Крізь квіти тяглася в бік дороги стежка. На тому боці дороги теж червоніли маки, ціла миля маків аж до густого лісу, який нагадав мені ліси, що колись росли в моєму заміському поселенні. Стежка була ледь помітна, на відміну від дороги, ґрунтової, але широкої, не стежини, а шляху. Там, де стежка вливалася в дорогу, стояв охайний будиночок, з кам’яного димаря якого курився димок. На мотузках сушилися якісь речі, але не одяг. А що то таке, з такої відстані я розібрати не міг.
Я кинув погляд на далекий обрій і побачив обриси величного міста. Денне світло ліниво відбивалося від його найвищих веж, наче вони зі скла.
Стежка до дороги та хатинки тяглася приблизно пів милі. Зупинявся я двічі: один раз, щоб озирнутися на отвір у пагорбі — затулений лозою, яка нависала згори, він був схожий на вхід у малу печеру; вдруге — щоб глянути на мобільний. Я очікував повідомлення «НЕМАЄ СИГНАЛУ», але навіть цього не побачив. Айфон просто не вмикався. Тепер то був прямокутник чорного скла, який тут годиться на роль пап’є-маше, не більше.
Не пам’ятаю, щоб відчув якийсь туман у голові чи приголомшеність, навіть уздрівши ті скляні висотки. У реальності своїх чуттів я не сумнівався. Бачив сіре небо над головою, низько нависле, передвісник недалекого дощу. Чув, як шелестять об холоші штанів рослини, коли крокував вузькою стежкою. Коли спустився з пагорба, більша частина будівель міста зникла з очей, і тепер я бачив лише найвищі три шпилі. Я намагався вгадати відстань до них, та не зміг. Тридцять миль? Сорок?
Але найкращим був аромат маків: пахло какао, ваніллю й вишнями. Коли я був малий, то занурював обличчя мамі у волосся, щоб вдихнути її запах. І от окрім цього, пахощі маків були найсолодші, які тільки відчував мій нюх у житті. Без варіантів. Я мав надію, що дощ затримається, але не тому, що не хотів намокнути. Я знав: дощ посилить ці пахощі, і їхня прекрасність може мене вбити. (Я перебільшую, але не настільки, як ви думаєте.) Кроликів я не бачив, ані великих, ані малих, але чув, що вони стрибають навколо в траві та квітах, а раз побачив на кілька секунд високі вуха. А ще сюрчали цвіркуни, й мені стало цікаво, чи вони теж великі, як таргани та кажани.
Наблизившись іззаду до хатинки — дерев’яні стіни, солом’яна стріха, — я зупинився, збентежений тим, що тепер роздивився. З натягнутих хрест-навхрест мотузок за хатиною та обабіч неї звисало взуття. Дерев’яне, полотняне, сандалі, капці. Одна мотузка вгиналася під вагою замшевого чобота зі срібними пряжками. То семимильний чобіт, як у старих казках? Мені здалося, що саме він. Я підійшов ближче й простягнув руку, щоб помацати. Він був м’який, мов масло, і гладенький, мов оксамит. «Створений для дороги, — подумав я. — Створений для кота в чоботях. А де ж другий?»