Аж раптом задні двері хатинки відчинились, і, неначе прикликана цією думкою, за поріг вийшла жінка з другим чоботом. Пряжки поблискували в м’якому світлі білого неба. Я зрозумів, що це жінка, бо вона була в рожевій сукні й червоних черевичках, а ще тому, що з корсета випиналися пишні груди. Але шкіра в неї була шиферно-сіра, а обличчя жорстоко спотворене. Риси наче хтось намалював вуглиною, а потім якесь дратівливе божество розтерло їх рукою, розмазало, позбавивши чіткості й ледь не припинивши їхнє існування. Замість очей були вузькі щілини, як і замість ніздрів. Рот — безгубий серпик. Вона заговорила до мене, але я не розумів, що вона каже. Я подумав, що її голосові зв’язки так само розмазані, як обличчя. Але безгубий серпик, без сумніву, був усмішкою, і було таке відчуття —
— Хізз, хазз! Аззі? Ерн? — вона торкнулася чобота, що висів на мотузці.
— Так, дуже гарний, — сказав я. — Ви мене розумієте?
Вона кивнула й показала добре знайомий мені жест: кружальце з великого та вказівного пальців, яке означає «окей» практично в усьому світі (крім хіба що тих випадків, коли придурки ним показують «білі рулять»). Вона знову щось просичала, а потім показала на мої тенісні туфлі.
— Що?
Вона зірвала чобіт з мотузки, до якої він кріпився двома дерев’яними прищіпками, старомодними, без пружин. Тримаючи чоботи в одній руці, другою показала на мої туфлі. А потім знову на чоботи.
Можливо, питала, чи не хочу я помінятися.
— Спокуса велика, але це не мій розмір.
Знизавши плечима, вона повісила обидва чоботи на мотузку. Інше взуття — зокрема, один-єдиний зелений оксамитовий капець із загнутим носком, який міг би носити халіф, — теліпалося на слабкому вітерці. Від погляду на те майже стерте обличчя мені стало трохи недобре. Я все намагався бачити її риси такими, як були раніше. І майже вдавалося.
Вона підійшла до мене ближче й понюхала мою сорочку щілиною замість носа. А тоді здійняла руки до рівня плечей і подряпала повітря, наче лапами.
— Не розумію.
Вона пострибала і видала звук, що разом з тим, як вона мене нюхала, все прояснив.
— Маєте на увазі Радар?
Вона енергійно закивала, і тонке каштанове волосся підскакувало в такт. Звук «пау-пау-пау», наскільки я міг здогадатися, був найближчий до «гав-гав-гав», на який вона була спроможна.
— Вона у мене вдома.
Кивнувши, вона приклала руку до грудей над серцем.
— Якщо ви кажете, що любите її, то я теж, — сказав я. — А коли ви її востаннє бачили?
Черевичниця подивилася на небо, наче подумки підраховуючи, а потім знизала плечима.
— Довн.
— Давно, мабуть, так, бо вона вже старенька. Тепер майже не стрибає. Але містер Боудітч… ви його знали? Якщо знаєте Раді, то, напевно, і з містером Боудітчем знайомі.
Вона так само енергійно закивала, і кутики розтертого рота піднялися, знову зображуючи усмішку. Зубів у неї було всього декілька, але ті, що я бачив, вражали сліпучою білістю на тлі сірої шкіри.
— А’ріян.
— Адріан? Адріан Боудітч?
Вона так бадьоро закивала, що могла розтягти собі шию.
— Але ви не знаєте, як давно він тут був?
Вона підвела погляд на небо, а тоді похитала головою.
— Радар тоді була молода?
— Уея.
— Цуценя?
Знову кивки.
Узявши за руку, вона потягла мене за ріг хатини. (Довелося пірнути під ще однією мотузкою з підвішеним взуттям, щоб не задушитися нею.) Там була грядка землі, скопана й заволочена граблями, наче жінка готувалася щось саджати. Ще там була стара напіврозвалена садова тачка, що спиралася на два довгі дерев’яні держаки. В ній лежали два полотняні мішки, з них стирчала якась зелень. Жінка стала навколішки й жестом показала мені, щоб зробив те саме.
Так ми опинились обличчям одне до одного. Пальцем вона дуже повільно й нерішуче стала писати по землі. Кілька разів зупинялася, згадуючи, що там далі (мабуть), а потім продовжувала.
А тоді, після довгої паузи:
Спантеличений, я похитав головою. Жінка стала навкарачки й знову видала свою версію гавкоту. І раптом до мене дійшло.
— Так, — сказав я. — Вона прожила дуже добре життя. Але кажу ж, постаріла. І з нею… не все добре.
Аж тоді це все мене наздогнало. Не лише ситуація з Радар і містером Боудітчем, а взагалі все. Той дар, який насправді тягар, що його я маю нести. Напівзогнилі таргани й розгром у будинку номер один на вулиці Платановій, скоєний, імовірно, тим, хто вбив містера Гайнріха. Сама ненормальність перебування тут, навколішки на землі з жінкою, в якої практично немає обличчя, яка колекціонує взуття й розвішує його на натягнутих хрест-навхрест мотузках. Але понад усе — Раді. Ті зусилля, з якими вона іноді вставала вранці чи після сну. Чи як часом не доїдала корм, а потім дивилася на мене таким поглядом, наче казала: «Я знаю, що повинна хотіти з’їсти все, але не хочу». Я розплакався.
Черевичниця обняла мене за плечі й пригорнула.
— А-аз, — сказала вона. А тоді, не без зусилля, промовила цілком чітко: — Гаразд.