Казка полностью

Я теж її обняв. І відчув її запах — слабкий, але приємний. Я зрозумів, що це запах маків. Я дав волю довгим сльозам, а вона тримала мене й гладила по спині. А коли я зрештою відсторонився, вона не плакала — може, не могла, — але серпик рота був повернутий кутиками донизу, а не вгору. Я витер обличчя рукавом і спитав, чи це містер Боудітч навчив її писати, чи вона й сама вміла.

Вона відставила сірий великий палець на дещицю від вказівного та середнього, неначе зліплених разом.

— Він трохи вас навчив?

Вона кивнула й знову написала на землі:

— Він був і мій друг. Його не стало.

Вона нахилила голову набік, і злиплі пасма волосся впали їй на плече, обтягнуте сукнею.

— Помер.

Вона накрила очі-щілинки: найщиріший вираз горя, який я тільки бачив у житті. А потім знову мене обняла. Відпустила, показуючи на черевики, що висіли на найближчій мотузці, й похитала головою.

— Ні, — погодився я. — Взуття йому не потрібне. Більше не знадобиться.

Жестом показавши на свій рот, вона пожувала, що виглядало страшнувато. А потім вказала на хатинку.

— Якщо ви питаєте, чи не хочу я перекусити, то дякую, але не можу. Мені треба повертатися. Може, іншим разом. Скоро. Я приведу Радар, якщо зможу. Перед смертю містер Боудітч сказав, що є спосіб її омолодити. Я розумію, звучить як маячня, але він стверджував, що в нього вийшло. Це великий сонячний годинник. Там.

Я показав у бік великого міста.

Її очі-щілинки аж розширилися трохи, а рот округлився ледь не літерою О. Вона приклала долоні до сірих щік і стала схожа на ту знамениту картину, де кричить жінка. Нахилилася знову до землі й стерла все написане раніше. Цього разу писала швидше — певно, часто мала справу з цим словом, бо орфографія була правильна.

— Я знаю. Буду обережний.

Вона приклала поплавлені пальці до напівстертого рота — цсс.

— Так. Там треба бути тихо. Він і це мені розповів. Мем, а як вас звати? Можете назвати своє ім’я?

Вона нетерпляче потрусила головою і показала на свій рот.

— Вам важко говорити чітко.

Кивнувши, вона написала на землі.

Глянувши критичним поглядом, похитала головою, знову стерла, повторила спробу

Я спитав, чи Дрогнька, тобто Дорогенька, — це прі­звисько. Намагався спитати, та слово «прізвисько» не вимовлялося. Я не забув його — просто чомусь не міг проказати. Облишивши спроби, я спитав:

— Доро, містер Боудітч по-дружньому називав вас Дорогенька?

Вона кивнула й підвелася, обтрушуючи з рук землю. Я теж встав.

— Дуже радий був познайомитися, Доро.

Я не настільки добре її знав, щоб називати Дорогенькою, але зрозумів, чому її так звав містер Боудітч. У неї добре серце.

Вона кивнула, погладила мене по грудях, потім погладила себе. Мабуть, так показувала, що між нами симпатія. Друз. Серпик її рота знову піднявся, і вона пострибала в своїх червоних черевичках так, як могла стрибати Радар, коли в неї ще так не боліли суглоби.

— Так, я приведу її, якщо вдасться. Якщо вона буде в змозі. І якщо вдасться, відведу до того сонячного годинника.

Тільки я гадки не мав, як це зробити.

Вона показала на мене, а потім лагідно погладила повітря, долонями донизу. Я не певен, але мені здається, це означало «будь обережний».

— Буду. Дякую за доброту, Доро.

Я розвернувся в бік стежки, але вона схопила мене за сорочку й потягла до задніх дверей свого маленького житла.

— Але я не можу…

Вона кивнула: мовляв, розуміє, що не можу залишитися на обід, — але тягти не переставала. Біля дверей показала вгору. На надпоріжнику щось було вирізьблено, вище, ніж могла дотягтися Дора. То були його ініціали: АБ. Справжні ініціали.

Раптом від неспроможності промовити слово «прізвисько» мені сяйнула ідея. Показавши на ініціали, я сказав:

— Це… — На думці в мене були слова «тупо жир», най­дурніша сленгова фразочка, яку я тільки міг придумати, але цілком придатна для перевірки.

Але я не зміг видобути з рота ці слова. Вони просто не виходили.

Дора дивилася на мене.

— Неймовірно, — сказав я. — Це неймовірно.

Я піднявся пагорбом, пірнув під лозу й рушив коридором назад. Відчуття слабкості, іншосвітності наринуло та зник­ло. Над головою шаруділи кажани, але я був занадто стурбований тим, що сталося, тому не звертав на ці звуки особливої уваги й по-дурному ввімкнув ліхтарик, щоб побачити, скільки ще йти. Вони не всі полетіли, всього декілька, і в промені я їх побачив. Так, вони були великі. Гігантські. Я крокував далі в темряві, витягнувши руку, щоб відбиватися, якщо полетять на мене, але вони не полетіли. А великі таргани якщо десь і були, то я їх не чув.

Я не зміг вимовити слово «прізвисько». Не зміг вимовити «тупо жир». Чи зміг би я сказати «розумна ковбаса», «пика просить цеглини» чи «ти висадився, бро»? Я так не думав. Точно не знаючи, що може означати така неспроможність, я, проте, був упевнений. Подумав був, що Дора мене розуміє, бо розуміє англійську… але що, як вона мене розуміла, бо я говорив її мовою? А в ній немає таких слів, як «прізвисько» і «тупо жир»?