Казка полностью

Коли закінчилася бруківка й почався ґрунт, я відчув, що вже можна вмикати світло, хоча й далі націлював ліхтарик на підлогу. Від кінця бруківки до початку сходинок чверть милі, сказав містер Боудітч. Він навіть стверджував, що виміряв цю відстань. Цього разу я не збився з ліку кроків, і щойно нарахував п’ятсот п’ятдесят, побачив сходи. Високо вгорі, крізь отвір колодязя, я бачив світло акумуляторних ламп, які він встановив.

Підіймався я впевненіше, ніж спускався, та все одно плечем притискався до стіни. Вибравшись без пригод, нахилився, щоб накрити колодязь другою дошкою, аж тут раптом щось кругле й дуже тверде вперлося в потилицю. Я заціпенів.

— Отак, тихо, і проблем не буде. Я скажу, коли можна рухатися.

Було легко уявити, як цей невагомий наспівний голос питає: «А що ти мені даси, як напряду тобі золота з соломи?»

— Не хочу тебе вбивати, малий. І не вб’ю, якщо отримаю те, по що прийшов. — І він додав те, що прозвучало не як сміх, а як слова на сторінці книжки: — Ха-ха.

Я не пам’ятаю, що відчував тієї миті. Зате пам’ятаю, що поду­мав: «Румпельштільцхен приставив мені ствол до потилиці».

— Що там унизу?

— Що?

— Ти чув. Ти в ямі просидів довго, я вже думав, здох там. То що внизу?

Сяйнула друга думка: «Йому не можна знати. Нікому не можна».

— Насосне обладнання.

Перше, що в голову стрелило.

— Насосне обладнання? Насосне обладнання? Он воно що, ха-ха?

— Так. Без нього все подвір’я затоплює, коли дощ. Воно тягнеться вздовж вулиці. — У мозку закрутилися коліщатка. — Там усе таке старе. Я перевіряв, чи не треба покликати комунальників, щоб на нього подивилися. Ну там, водока…

— Брехня. Ха-ха. Що там насправді? Там золото?

— Ні. Просто обладнання.

— Не озирайся, малий, це буде нерозумно. Зовсім. Ти спускався туди зі здоровецьким револьвером подивитися на водяний насос?

— Щури, — сказав я. В роті геть пересохло. — Я думав, там можуть бути щури.

— Брехня купи не тримається, махрова брехня. А то що таке? Ще якесь насосне обладнання? Не озирайся, просто подивися праворуч.

Я побачив напівзогнилий труп великого таргана, якого застрелив містер Боудітч. Від нього небагато залишилося. Навіть та квола фантазія, на яку я здобувся до цієї миті, полишила мене, тому я сказав, що не знаю, але чоловічку, якого я подумки охрестив Румпельштільцхеном, було наплювати. Він уже вчув свій приз.

— Неважливо. Зараз ми подивимося, що там у старого в сейфі. А насосне обладнання перевіримо потім. У будинок, малий. А якщо дорогою хоч писнеш, я вистрелю тобі в голову. Але спочатку відстебни пушку, напарнику, ха-ха, і кинь на підлогу.

Я почав нахилятися, щоб розв’язати вузли на стяжках. Дуло знову притислося до моєї голови. Сильно притислося.

— Хіба я сказав нахилятися? Не казав. Просто розстебни пояс.

Я розстебнув. Кобура вдарилася об моє коліно й перевернулася. Револьвер випав на підлогу сараю.

— Можеш знову защебнути. Гарненький пояс, ха-ха.

(На цьому я перестаю записувати всі ті «ха-ха», бо він весь час це повторював, наче якусь вербальну пунктуацію. Дозвольте лише додати, що це було надзвичайно по-румпельштільцхенському. Тобто стрьомно.)

— А зараз розвернися.

Я розвернувся, він — разом зі мною. Ми були як фігурки в музичній скриньці.

— Помалу, друзяшко. Помалу.

Я вийшов із сараю. Він — зі мною. В іншому світі було хмарно, а тут світило сонце. Я бачив наші тіні: його з витягнутою рукою і темною зброєю в темній руці. Мозок спромігся перемкнутися з першої передачі на другу, але до третьої ще було далеко. Я був мов по тім’ю вдарений.

Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері, й ми зайшли на кухню. Пам’ятаю, що згадав усі ті рази, коли туди заходив, не підозрюючи, як скоро зайду востаннє. Бо він збирався мене вбити.

Та тільки не міг. Я не міг йому дозволити. Думав про те, що люди можуть дізнатися про криницю світів, і розумів, що не можу йому це дозволити. Уявив, як міська поліція, спецзагін чи військові заповнюють маленьке подвір’я черевичниці, обривають її перехрещені мотузки й скидають взуття на землю, як вона лякається, — і зрозумів, що не можу йому дозволити. Уявив, як усі ці хлопці вдираються в покинуте місто й будять те, що там спить, і зрозумів, що не можу йому дозволити. От тільки зупинити його я не міг. Смішний тут — я сам.

Ха-ха.

Ми піднялися на другий поверх. Я попереду, а Румпельсральцхен — за мною. Я думав, чи не кинутися назад раптово на середині сходів і зіпхнути його вниз, але не спробував. Могло подіяти, але з великою часткою ймовірності в разі невдачі я б загинув. Якби тут була Радар, вона б кинулася на Румпеля попри старість і вже, найпевніше, була б мертва.

— У спальню, друзяшко. Туди, де сейф.

Я пішов у спальню містера Боудітча.

— Це ж ви вбили містера Гайнріха?

— Що? Яка несусвітня дурниця. Того, хто це зробив, спіймали.