Я не став розвивати тему. Я знав, він знав, і він знав, що я знаю. А ще я знав інше. Перше: якщо заявлю, що не знаю шифру від сейфа й триматимуся цієї брехні, він мене вб’є. Друге було варіацією першого.
— Відчини шафу, малий.
Я відчинив. Порожня кобура теліпалася на стегні. Оце так стрілець з мене.
— А тепер відчиняй сейф.
— Якщо я це зроблю, ви мене вб’єте.
Настала мить тиші — він перетравлював цю очевидну істину. А потім сказав:
— Ні, не вб’ю. Просто зв’яжу тебе, ха-ха.
Ха-ха — оце вже точно, бо як би він це здійснив? Місіс Річленд казала, що він коротун, з її зростом, тобто десь п’ять футів чотири дюйми. Я був на фут вищий і в ті часи мав спортивну статуру завдяки хатній праці й велосипеду. Зв’язати мене без спільника, який тримав би під прицілом, було неможливо.
— Зв’яжете? Правда? — я зобразив тремтіння в голосі, що за тих обставин, повірте, було неважко.
— Так! Давай, відчиняй сейф!
— Обіцяєте?
— Ясненько, старенький. Ну, відчиняй, бо всаджу тобі кулю в коліно, більше не зможеш танцювати танго, ха-ха.
— Добре. Головне, капітально пообіцяйте не вбивати.
— Запитання й відповідь уже прозвучали, як-то кажуть у суді. Відчиняй сейф!
Я мав заради чого жити, а ще не міг дозволити, щоб цей бадьорий голос був останнім, що я в житті почув. Просто не міг.
— Добре.
Я став навколішки перед сейфом. Я думав: «Він мене вб’є», а ще «Я не можу йому дозволити себе вбити», а ще «Я не дозволю йому себе вбити».
Бо є Радар.
Бо є черевичниця.
І був містер Боудітч, який передав мені тягар, бо просто більше не було кому.
Я заспокоївся.
— Тут чимало золота, — сказав я. — Не знаю, де він його взяв, але це тупо жир. Він роками сплачував ним свої рахунки.
— Не патякай, відчиняй сейф! — А потім, наче йому несила було стриматися: — Скільки там?
— Чорт, я не знаю. Може, на мільйон доларів. Воно у відрі, такому важкому, що я навіть підняти не можу.
Я гадки не мав, як помінятися ролями з тим дрібним виродком. Якби ми були лицем до лиця — може, щось би й вигоріло. Але з дулом пістолета менш ніж за дюйм від потилиці — ні. Та коли я вийшов на університетський рівень спорту, яким займався, то навчився вимикати розум на час гри й дозволяти тілу вести мене. От і зараз треба було зробити саме це. Інших варіантів не було. На деяких футбольних матчах, коли ми відставали, особливо на виїздах, де сотні людей глузували з нас, я зосереджувався на квотербекові противника й накручував себе: він огидний, і я не просто його схоплю до пасу — я його по землі
— Не буксуй, старий-старий-старий друзяко. Відчиняй сейф, або ніколи вже не ходитимеш рівно.
Більше схоже на те, що ніколи не ходитиму взагалі.
Я повернув ручку кодового замка в один бік… потім у другий… потім знову так, як спочатку. Три цифри вже набрав, одна лишилася. Я ризикнув кинути швидкий погляд за плече й побачив вузьке обличчя — майже тхоряче — під ретробейсболкою «Вайт Сокс» із високою короною та червоним кружальцем на місці літери «О» в слові «Сокс».
— А можна мені хоч трішки?
Він дрібно захихотів. Огидний смішок.
— Відчиняй! Не зиркай на мене, а відчиняй!
Я вибрав останню цифру. Потягнув за ручку. Не бачив, як він заглядає мені через плече, але відчував його запах: кислий піт, того штибу, що ледь не запікається на шкірі давно не митої людини.
Дверцята сейфа рвучко відчинилися. Я не вагався, бо той, хто вагається, програє. Ухопивши відро за край, я перевернув його собі між розставлених колін. Золоті кульки потоком ринули на підлогу в усіх напрямках. Тієї самої миті я пірнув у шафу. Він вистрілив, і цей звук був не набагато гучніший за петарду середніх розмірів. Я відчув, як куля проходить між вухом і плечем. Край одного зі старомодних костюмів містера Боудітча сіпнувся, бо куля пройшла крізь нього.
У містера Боудітча було повно взуття; Дора могла б позаздрити. Ухопивши броґан, я перекотився на бік і жбурнув його. Чоловічок присів. Я кинув другий. Він знову пригнувся, але важкий черевик ударив його в груди. Він позадкував по золотих кульках, які все ще котились, і ноги його підвели. Він важко гепнувся на дупу, але пістолет втримав. Зброя була набагато менша за револьвер сорок п’ятого калібру, який мені дістався від містера Боудітча. Мабуть, тому тихо гавкала під час пострілу.
Я не спробував звестися на ноги, просто присів навпочіпки й спружинив від стегон та нижче. Я перелетів над розсипаним золотом, як Супермен, і приземлився на чоловічкові. Я був великий, він малий. Повітря вилетіло з нього зі звуком «вуфф». Очі вилізли з орбіт. Червоні губи блищали від слини.
— Злізь… з… мене! — задихано, з зусиллям прошепотів він.